Зміст

Фреді:

— Скандинавія — озера, скелі, фіорди, величезні ялини... — витончена краса природи півночі! Тут жили мовчазні, сильні, міцні люди.

Тут не можна вести безтурботне, ледачкувате, дозвільне життя. Таке життя вважалося ганебним, і люди, що хотіли так жити, зустрічалися вкрай рідко. Та й то, як правило, відчувши ізольованість від інших, така людина швидко виправлявся.

— Як Ти пізнав злиття з Отцем, будучи лютеранським пастором?

— У служінні Богові — Я досягав Божественності.

І в Мене був мудрий наставник.

— Він учив Тебе медитаціям?

— Ні, він учив Мене головному — жити за законами Бога.

Істинний пастор живе в турботі про свою паству. І він не тільки роз’яснює закони Божі людям, але й сам живе за ними — за законами любові і добра, — власним прикладом навчаючи людей.

Він допомагає душам з’єднуватися з Богом. І ніколи не стає між Богом і людиною.

… Ще Мені хотілося б сказати про таку щоденність життя з Богом, що не стає буденністю, не перетворюється на рутину «правил», що виконуються, і обрядів.

Так, велика міць емоційного дотику до Божественної Свідомості! Але Я хотів би говорити не про ці моменти духовних екстазів, а про те життя людей, у якому потрібно ремонтувати дах і лагодити човен, вирощувати і збирати врожай у наші короткі північні літа, заготовлювати дрова на зиму...

Саме пастор брав на себе турботу про те, щоб — за щоденною працею — люди зберігали і зрощували в собі любов до Бога! І щоб горіла вона, як полум’я свічі, у кожнім серці! Пастор запалював такі свічі в душах і стежив, щоб вони не згасали.

Його проповідь була конкретною. Він обирав для бесід ті теми, які були актуальні саме зараз.

Життя всіх, їхні сподівання і помисли, були в нього, як на долоні. І пастор намагався, щоб кожний — з його, пастора, допомогою — учився відчувати себе завжди на Долоні у Бога. І щоб знали люди, що відомі Господу всі їхні думки, надії та вчинки!

Пастор учив жити у відкритості, оголеності душі перед Богом — не «суворим суддею», що після смерті обов’язково покарає, а добрим Великим Отцем, Що — завжди поруч, завжди готовий допомагати в житті, а також не залишить і по смерті.

Саме лютеранська церква, усунувши священика як «посередника» між людиною і Богом, зробила Бога реальним і близьким для кожної людини! Пастор був лише помічником і духовним наставником, але не посередником.

Пастор також з’єднував собою окремі сім’ї — у загальну родину людей, що живуть із Богом.

… Богослужіння в громадах були святами, що збирали всіх разом і дозволяли відчути спільність, єдність усіх перед Небесним Отцем.

А пастор щоразу під час богослужінь намагався наповнюватися Святим Духом — щоб бути якомога повноцінним провідником Істини Бога. Так, поступово, міцнішим і міцнішим ставало це Злиття...

… Ще в пізнанні Отця Мені дуже допомагало природне життя в праці і в поєднанні з природою.

Ви самі знаєте, яка гарна і ніжна північна природа! Вона не має пишності та яскравих фарб півдня, та дозволяє відчувати стоншеність і чистоту, наповнюватися тишею і прозорістю!

У такій-от прозорій тиші відчувати і пізнавати Бога, на Мій погляд, найкраще!

Я ріс серед ялин, сосон і беріз — як і ви. І дуже любив природу в тих краях, де Мені випало втілитися.

Але Я шукав також і вище призначення, вищий сенс існування всього. Мене обтяжувала відсутність повного знання про Вище...

І хоча Новий Завіт відкрив для Мене багато чого, але він не приніс повного задоволення, не давши вичерпної інформації про головне: про смисл наших земних життів і про те, де і як шукати Творця.

У ту пору Я прийняв сан пастора — переважно, через бажання допомагати іншим: зокрема, підтримувати їх у житті, вселяючи їм віру в себе, у свої сили, радячи їм бути сильними, не пасувати перед труднощами.

… Я ріс, поступово вростаючи в чистоту і спокій — розливаючись свідомістю і співналаштовуючись із чистотою і спокоєм лісу та озер... І через якийсь час цей ясний, широкий стан став для Мене звичним, природним.

Спрямованість до Бога допомогла Мені просунутися далі. Я прагнув до Нього — і часто відчував дотик чогось, що несе надзвичайну ніжність... Так став для Мене можливим усвідомлений дотик душі з Ним...

Раніше Я щиро вірив у Його Буття. Але тепер зрозумів, що можу й реально відчувати Його присутність у Своєму житті. Це подарувало Мені величезну радість, додало нових сил, щоб рухатися далі!

Я став прагнути до постійного контакту з Ним у глибині Свого духовного серця, що «розливається» по ландшафтах.

Після багатьох років таких тренувань Я навчився жити в постійному Злитті з Ним.

Потім — зі стану Єднання з Ним — Я почав дивитися Його очима на людей, на життєві ситуації, в яких опинявся Сам.

За довгі роки Я настільки звик бути в З’єднуваності з Ним, що вже не мислив Себе окремим від Нього.

І коли життя Мого фізичного тіла завершилося — Я... цілком влився в Нього назавжди.

— Що Ти вважаєш головним для тих, хто йде до Тебе?

— … «я» не може бути Мною! Воно повинно зникнути, розчинитися.

Треба стерти межу між собою, як окремим «я», — і Мною.

Зміст