Зміст

Карл Россі

— Прекрасні сніжні мережива, які тебе зараз захоплюють, розтануть за кілька годин... Мої будинки з каменю зруйнуються через століття... А гармонія і краса — не перестануть бути!

Але є також і Те, що вище всього прекрасного у Творінні: це — Вічно Суща Свідомість Творця! Шукайте всі Його Любов і Злиття з Ним — і тоді — з Нього — ви зможете творити Божественну красу!…

— Розкажи, будь ласка, про Свій шлях до Божественної Досконалості! Як це було і коли?

… Россі показує берег моря, білі портики храмів, їх біломармурові колони, безліч сходинок, що ведуть до будинків на вершину пагорба... Пишна південна зелень. М’які блакитні хвилі теплого моря пестять берег біля ніг юнака в грецькому одязі, що спадає м’якими білими складками... Внутрішня тиша, споглядальний спокій, гармонія...

— Що це, Карле? Греція?

— Ні... Це Італія, Моя улюблена Італія!…

… Колись Я був учнем великого Піфагора. Це було в Кротоні, на півдні Італії.

Тоді Я пройшов багато щаблів духовних посвят...

Освіта було багатоступінчастою.

Вищі моральні норми, вегетаріанство, освоєння внутрішньої тиші — були початковими навичками, які ставали основою для подальшого освоєння найширшого спектра знань. Вивчалися науки й мистецтва, закони чисел і закони гармонії. Учні могли, у підсумку, стати філософами, політиками, музикантами, архітекторами... Ставилися великі цілі морального перетворення суспільства, створення високоморальних законів і впровадження їх у світогляд усіх людей...

Але тільки найгідніші посвячувалися потім у найвищі знання — знання про душу і Дух, що включають безпосереднє пізнання Єдиного Начала Всесвіту — Творця.

Тоді Я не встиг зовсім трохи, залишалося мало-мало... Люди ненависті спалили будівлі Школи, Сам Піфагор і більшість Його учнів, включаючи і Мене, загинули...

… В останньому втіленні Я був сином відомої італійської балерини, що переїхала жити й працювати до Петербурга.

Але замолоду Я провів роки знову в Італії, навчаючись мистецтвам.

Хвилі теплого моря знову пестили Мої ноги. Сонце, що сходило над морем, здавалося, от-от розбудить спогади про такі ж сходи сонця, які Я зустрічав щодня, коли був піфагорійцем, спогади, які сплять у глибині душі. Але цього не відбулося...

Саме Росія стала Моєю другою батьківщиною. Я полюбив простори Балтійського моря, міць Неви, це місто...

Ставши зодчим, Я творив новий вигляд Петербурга. Я створював ансамблі, які з’єднували в єдине, за законами гармонії, оточуючий простір і будинки. У свідомості Своїй Я спочатку бачив кожний проект у найменших подробицях, залишалося тільки проявити його в кресленнях — а потім у камені!

Коли Я працював, стан щастя переповнював Мене. Я був закоханий у кожне Своє архітектурне дітище!… Ідеї нового докладання законів гармонії античного світу, здавалося, били як потік зсередини: наче Моє минуле джерелом неймовірної сили пробивалося назовні...

Я називав це тоді “захопленням античністю”, але насправді відбувалося з’єднання з Атмічним потенціалом душі*…

У тому втіленні ніхто не міг Мені пояснити всього цього. Розумом Я не усвідомлював природу Моїх здібностей. Але блаженство творчості — заповнювало все життя! Я міг працювати без утоми, нескінченно черпаючи натхнення, красу і гармонію, які жили всередині Мене!…

… Коли Я будував палаци — Я мріяв про освічених правителів...

Коли Я будував будинки для діячів держави — Мені вірилося, що всередині створеної Мною гармонії вони творитимуть мудрі закони...

Я створював паркові ансамблі — і вірив, що з’єднання рукотворних структур із красою та величчю природи створить місця, де люди наповнюватимуться любов’ю до цієї краси…

Коли в Мене були гроші — Я витрачав їх на допомогу тим, хто цього потребував, ніколи не думаючи про Себе...

Моральні закони піфагорійців залишалися невід’ємною частиною Мене...

І Я був зовсім непристосованим до жорстоких законів матеріального світу...

… Коли Я пішов у відставку, то залишився майже жебраком... Мої творіння — симфонією з каменю — стояли в місті на Неві... Невдячні правителі жили в них... і панували, продовжуючи чинити несправедливість...

… А Я — невідомий, забутий усіма — виходив до моря... і запитував, навіть не знаючи, кого саме, від душі ставлячи запитання:

— Навіщо Я тут жив?

Кому було потрібно те, що Я робив?

Чому Я, нікому не потрібний, залишився один?

Що Я робив неправильно?

Чому ніхто не виявляє й краплини вдячності за все те, що Я все життя дарував іншим?

І одного разу Я почув відповідь:

— Дивися: от — море, от — сонце над ним, от — земля, на якій ти стоїш...

Як часто ти дякував Мені — їхньому Творцеві — за їхню красу і гармонію, за те, що вони є?

Ти запитуєш, навіщо ти жив на Землі?

Ти жив, наприклад, для того, аби, нарешті, запитати Мене про це й почути відповідь.

Хоча, звичайно, не тільки для цього...

… Я вірив у буття Бога. Я відвідував храми й молився... Я вірив, але... зовсім не в такого — живого й реального! — Бога, Що став раптом говорити зі Мною як Друг і Вчитель...

Я тепер відчував Його! І юнацька легкість, радість, любов і вдячність переповнили Мене!…

… У ці останні роки Мого життя Бог допоміг Мені згадати Себе...

Мої руки — руки свідомості — були величезні! Адже Я тримав на них простори і ландшафти, коли створював Свої проекти...

І Мені не важко було тепер навчитися пестити цими руками душі — і море, і землю, і все живе.

Я став відчувати Себе величезним — на зразок піраміди, що складається з найстоншенішого Світла. Я стояв над Землею — і в глибині було Світло... І — можна поринути в те Світло, Що взагалі не має меж... І можна стати Ним — цим Великим Світлом...

Коли Я освоїв це, Він дозволив Мені ввійти в Нього і стати з Ним Одне.

… Але Я був уже занадто старий тілом, щоб встигнути зробити більше...

Дякую вам за те, що ви забажали розповісти все це про Мене — тим людям, які живуть на Землі!… Нехай вони, хто захоче, ідуть до Мене, у Мене... Я їх вчитиму, як осягти Мене, як увійти у Творця...

* * *

— Школа Піфагора... — але ж вам належало створювати такі школи по всій Землі!

Якщо пам’ятаєш, Я торкався теми духовного мистецтва. Вона актуальна в справі служіння людям, у вихованні підростаючого покоління. Екологія і мистецтво — це два напрями, з якими можна йти в широкі маси.

Екологія — свобода і гармонія природи, плюс анахата — розширення, переповнення духовного серця тонкістю і красою!

І так само — мистецтво, що здатне подарувати ці стани людям, виокремити, підкреслити красу і гармонію, спрямувати на це погляд душі. Зокрема — паркові, ландшафтні пейзажі, створення гармонійного середовища в містах і культурних центрах. Можеш згадати ашрам Лао і те, що говорив Хуань про рукотворну красу...

Нехай завмирає від захвату той, хто споглядає, коли струмки-потоки, фонтанчики, відображення на поверхні ставків, споруди, квіти, дерева, камені, навіть напрям променів сонця, що сходить чи заходить — усе поєднано за законами гармонії! Це знали і в Китаї, і в Древній Греції, і в епоху класицизму...

Це можна розвивати і заохочувати в людях мистецтва, навчати цьому дітей... Потрібно розвивати в людях уміння бачити красу істинну! Це відбувається “потроху”, починаючи з малого — з рукотворної краси, якою вчать милуватися. Це — те, що може бути підтриманим навіть у державних масштабах!

— Але як таке здійснювати? Не починати ж мені знову займатися парковим дизайном?

— Ні. Це — справи для учнів ваших учнів та їхніх послідовників. Але закласти основи цих ідей в уми людські і розпалити натхнення в серцях — повинні якраз ви! Слухай, дивися — Я тобі допомагатиму! Зрештою, ти ж — Master of Art! Отож і ставай істинним Майстром!

— Ти просто знущаєшся!… Пробач...

— Пробачаю, але Я — серйозно!

Ці ідеї потрібно подарувати професіоналам. Ідеї — це дивна річ: вони починають жити й реалізовуватися людьми, які навіть не читали ваші матеріали! Світлі ідеї можуть поширюватися так само інтенсивно, як вірус грипу: вони “витають у повітрі” і знаходять співзвучні свідомості! Тож нехай, нарешті, на зміну темним епідеміям прийдуть хвилі Світла і Чистоти!

— Карле! Розкажи, будь ласка, про Піфагора.

— Я мало знав Його за життя тіла. Сприйняття ж Його як Свідомості — про це не розповіси простими словами... Він — Бог!

… Утім, можу розповісти дещо, що було на земному рівні спілкування, інше спробуй відчути без слів. Слухай...

Я довго мріяв про вступ до Школи, готувався. Адже в храмах жерці поклонялися й учили поклонятися “богам”, наділеним — людською фантазією — лише могутністю, і не кращими людськими якостями. Це було відгомоном древніх сказань про пропащих духовно нащадків Атлантів: людей, які мали силу свідомостей і... людські пристрасті. Цими ж пристрастями людське неуцтво забарвило і пам’ять про Інших...

Філософією аристократії був майже атеїзм, що поєднував міркування і “вишукані висловлювання” — з порожнечею душ і виправданням пороків. Переважна частина знаті засвоїла світогляд споживання й насолоди, який називала “свободою” — на відміну від життя рабів, які сите і п’яне життя цієї “свободи” забезпечували...

… Школа Піфагора... — тільки від цих слів Мене охоплювало відчуття Чистоти і Світла Істини! Я намірився потрапити туди будь-що!

Уперше Я побачив Піфагора при вступній співбесіді. Я тоді навіть обличчя Його як треба не запам’ятав од хвилювання. Зазвичай Він не був присутнім на прийомах новачків, це була несподіванка для всіх, коли Він увійшов до зали і, зробивши жест, щоб не переривалася бесіда, сів осторонь, спостерігаючи за ходом іспиту.

У Мене було відчуття, що, опинившись у безпосередній присутності Бога, душа позбавилася всіх захисних оболонок і от такою оголеною постала перед Ним.

Я не міг похвалитися вишуканістю риторики або театральністю рухів, хоча довго готувався... Все, що не було справжнім у Мені, було розтрощено одним фактом Його присутності. Напевно, не найкращими були відповіді Мої на запитання, що їх ставили учні Школи, які проводили бесіду.

— Що ти робитимеш, якщо не увійдеш до числа прийнятих? — запитав раптом Він м’яко й неголосно.

… Мені здалося, що це — вирок... Я через силу вимовив щось на зразок:

— Я готуватимусь і прийду знову...

… Я був дуже здивований наступного дня, коли юнак у білому одязі, котрий називав обраних, виголосив і Моє ім’я...

Потім уже, як надзвичайне чудо, Я довідався, що Сам Піфагор запропонував прийняти Мене до Школи.

Потім зазвичай Я бачив Піфагора лише здалеку. Іноді — коли Він неспішно проходив доріжками саду для медитацій; але тоді ми всі намагалися не заважати, не турбувати Його даремно. Іноді Я бачив Його й на загальних бесідах, коли ми всі, занурені у Світло Його Свідомості, слухали Його уроки.

Тільки присутність Піфагора освітлювала життя Школи неземним Світлом. Кожний знаходив усвідомлення причетності до Цілого, до здійснення задуму Творця на Землі. Кожний відчував себе учасником Великої Справи — нехай малим ще, але все ж таким, що робить свій внесок, подібно листочку на могутньому Древі Життя. Труд і розвиток кожного мали тепер смисл і значимість для життя Цілого! Це було не тільки в стінах Школи, це було суттю Піфагорійського братства, члени якого зберігали цей стан причетності, стан дій від Єдиного. Це зробило життєздатними і стійкими всіх духовних дітей Піфагора. І цей дух зберігали Учні сторіччя по тому. Можеш запитати в Некрасова, Він підтвердить.

— Карле! Розкажи про те, що Ти вважаєш найважливішим у мистецтві виховання душ?

— Найголовнішою якістю душі є любов! Це розвивалося, зокрема, через дружбу, відданість, довіру між учнями Школи.

Найкращим способом розвитку здатності свідомості вірно мислити є творчість. Це могла бути і логіка, і математика, і музика, і скульптура, і архітектура. Головне — “увімкнути” творчий порив душі і спрямувати потік віддавання, дарування. Так душі з’єднувалися з Атманами найприроднішим шляхом у процесі свого зростання.

— А зараз — як Ти допомагаєш людям?

— Можеш згадати, як ти завмирала від захвату на Двірцевій площі, коли школяркою, а потім і студенткою бувала тут? Як іноді до сліз переповняло тебе замилування простором і красою твого міста на Неві? Це — Я так учив тебе любити! Це — теж одна із граней впливу на душі людей, які вчаться любити рукотворну красу...

Я й зараз намагаюся донести до творчих людей нові ідеї розвитку міста.

Карл показує нові канали і ставки, що продовжують традиції водної симфонії Петербурга. Виритий при будівництві кар’єр, канави та струмочки — не ховаються під асфальт, а перетворюються і створюють неповторний вигляд кожного нового району. Великі пейзажні парки вирізняються своєрідністю в кожному такому кварталі. В одних — сосни і граніт оточують спокійні води, в інших — березові гаї і галявини квітів живуть в обрамленні веселих струмочків... Парки обжили не тільки качки, лебеді і білки, але й багато лісових птахів і навіть зайців, козулі охоче знайомляться з людьми, які гуляють там...

— Ти вважаєш, люди зараз захочуть витрачати гроші на те, що не приносить певної користі, вигоди? Адже раніше палаци і парки будувалися з волі царів...

— Але, якщо будувати так, як Я пропоную, — набагато менше потрібно буде лікарень і “захисників порядку”! Краса і гармонія — виховують здорові душі!… Звичайно, цього не досить, але... це — теж Мій маленький внесок. На жаль, подарувати велику медитацію “Піраміда” Я можу лише одиницям за кілька століть...

Зміст