Передмова

Учення, принесене на Землю від Бога-Отця Ісусом Христом, залишилося для нас у вигляді описів у Євангеліях Його бесід з учнями, з іншими людьми, Його звертань до Отця Небесного, описів Його вчинків і сотворених чудес, а також у вигляді письмових творів учнів, де сплетені відомості, отримані ними особисто від Ісуса, пророцтва від Бога-Отця і їхні власні думки. Цих записів — досить багато, причому не всі вони ввійшли в Новий Завіт.

Однак цільного і систематизованого опису Вчення Ісуса Христа, в якому були б у певному порядку висвітлені всі найважливіші світоглядні проблеми, не було зроблено і дотепер. А звідси, зокрема, — і численні розбіжності між послідовниками Ісуса Христа і яскраво виражені перекручення Його Вчення.

Зрозуміло, що праця зі складання інтегрального опису Вчення Ісуса могла бути успішно здійсненою тільки тим, хто сам виконав те, чому вчив Він, умістив Його Любов і пізнав Бога-Отця. Тільки це могло слугувати критерієм компетентності виконавця.

Укладачеві цієї книги вдалося пройти Шлях до Бога-Отця, вивчивши методологію проходження цього Шляху і проклавши — за допомогою і під керівництвом Бога — “драбину” зі щаблів-методів до Вершини. Він почав роботу з порятунку людей з мороку атеїзму ще при пануванні в Росії КПРС, піддавався переслідуванням і наклепам, пройшов свою “Голгофу”, побував двічі “на тому світлі” і пізнав без перешкод з боку тілесної оболонки Обійми Святого Духа і Бога-Отця, потім був залишений продовжувати самовдосконалення і служіння в тому ж фізичному тілі [9,10].

Ці глави, як і вся книга, написані з благословення і під керівництвом Бога.

Бог-Отець

“Існує... тільки Він єдиний... Він існує од віку, буттю Його немає кінця.

Йому немає нічого подібного ні в Небесах, ні на Землі.

Великий Творець не розділив Своєї влади з ким-небудь, ... володіє одна (лише) Його всемогутність.” (Життя Святого Ісси, 5:16-17).

“Предвічний Законодавець — один. Немає інших богів, крім Нього. Він не розділив світ з кимось іншим, не розмовляє з будь-ким про Свої наміри.” (Там само, 6:10).

“... Господь Бог наш — ... всемогутній, всевідаючий і всюдисущий, володіє всією мудрістю і всією просвітою. До Нього-От вам і потрібно звертатися, щоб одержати розраду в прикростях, допомогу в трудах, зцілення від хвороб. Той, хто сподівається, — не отримає від Нього відмови.

Таємниці природи — в руках Божих, тому що світ до своєї появи існував (уже) в глибині Божественної мислі; він став тілесним і видимим з волі Всевишнього.

Коли ви захочете звернутися до Нього — станьте знову дітьми. Тому що ви не знаєте ані минулого, ані сьогодення, ані майбутнього; Бог же — Господар часу.” (Там само, 11:12-15).

“(Він) — Єдиновладдя, над Яким немає нічого. Він — Бог істинний і Отець усього, Дух незримий, Що Його — треба всім, Який — у непорушності, Який — у світлі чистому, Котрого — ніяке око* не може побачити.

Він — Дух. Не личить думати про Нього як про богів або щось подібне... Все існує в Ньому одному... Він — безмежний, бо ж немає нічого перед Ним, щоб обмежити Його... Він — невимірний, тому що не було нікого перед Ним, щоб виміряти Його... Він — вічний... Він існує вічно... Він — не тілесний... Немає можливості сказати, яка Його кількість... Він не обмежений часом...

Він — Життя, що дає життя, Блаженство, що дає блаженство, Мудрість, що дає мудрість, Любов, що дає любов і спасіння...

... Він — непорушний, Він перебуває в мовчанні, у спокої... Він спрямовує Свої бажання у Свій потік Світла. Він — Джерело того потоку Світла...”. (Апокриф Іоана, 2:25-4:25)

“Він — Споконвічний Дух” (Там само, 4:35, 5:10,15).

“... І ось — благовістя, яке ми чули від Нього (Ісуса) і звіщаємо вам: Бог є Світло, і немає в Ньому ніякої темряви” (1 Ін 1:5).*

“... Блаженний і єдиний сильний Цар..., Який має безсмертя і живе у неприступному Світлі...” (1 Тим 6:15-16).

“Цареві... віків нетлінному, невидимому, єдиному премудрому Богові честь і слава на віки вічні. Амінь.” (1 Тим 1:17).

* * *

Більша частина цих слів Ісуса не була включена до Нового Завіту церковними лідерами наприкінці IV ст. після перебування на Землі Ісуса. І це прирекло більшість християн до відходу від монотеїзму. Бог-Отець, Вчення про Якого і про Шлях до Якого складало суть проповідей Ісуса Христа, виявився ними майже зовсім забутим. І через це стали неспроможними їхні онтологічні, гносеологічні та методологічні погляди.

Більше того, в Росії з’явилося типово язичеське — антропоморфне* — уявлення про Бога-Отця, закарбоване на іконі “Трійця”. На ній Бог-Отець зображений у вигляді дідка, що сидить на хмарині. А “одесну” (тобто — праворуч) від Нього сидить Ісус. Таке уявлення ввійшло навіть у православний “Символ віри”: “Вірую... (в) Господа Ісуса Христа..., ... сидяща одесну Отця...”.

Та Бог-Отець — не літаючий дідок! Він — Споконвічна Свідомість, невимірне по грандіозності, аж ніяк не антропоморфне, що заповнює весь всесвітній простір у Його Обителі! Він — дійсно нескінченний! Як же можна сидіти праворуч від Нескінченного?

Його Еволюція — і ми

Ми, жителі Землі, звикли до вимірювання часу добами (періодами обертання Землі навколо своєї осі), розбитими на години, хвилини і секунди, а також роками (періодами звертання Землі навколо Сонця), розбитими на місяці та тижні.

У Нього — вселенського — інше числення часу. Він вимірюється Манвантарами, що складаються з багатьох мільйонів земного років.

Яку частину всесвіту охоплює Манвантара? — хто знає, крім Нього Самого? А для нас це не має ніякого значення.

Манвантара — це цикл розвитку, що складає з “проявленої” і “непроявленої” фаз. Перша починається зі “створення світу” і закінчується “кінцем світу”. Під час другої фази — Творення відсутнє, існує тільки Він, а також “будівельний матеріал” для нових Творінь.

З початком кожного такого циклу Він поступово створює (матеріалізує) твердий субстрат — речовина планет, на деякі з яких потім “висіваються” незначні за розмірами частки енергії, які, втілюючись у матеріальні тіла мінералів, потім рослин, тварин, людей, — в результаті повинні розвинутися до того ступеня досконалості, щоб стати гідними знову влитися в Нього, збагативши Його Собою. Він керує процесом їхнього росту; при цьому дає їм деякий ступінь “свободи волі” — тобто можливість приймати незначні і більш вагомі рішення у створюваних Ним навчальних ситуаціях, у виборі свого шляху. Ми маємо навіть можливість вибрати, йти нам шляхом Еволюції — чи деградувати.

Він любить нас — як Своїх дітей. І весь час пропонує нові можливості для прийняття правильних рішень; ми ж їх приймаємо або відхиляємо.

Він, зокрема, дав нам Священні книги, де містяться інструкції про те, як нам треба жити. Якщо ми їх дотримуємося — стаємо досконалішими і просуваємося до Нього. Якщо не дотримуємося — можливий рух навіть у протилежний від Нього бік. Біль, страждання — це те, чим Він вказує нам на наші помилки. Прибування ж щастя від відчуття зближення з Ним — критерій успіху.

Ми повинні постаратися бути “досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий” (Мф 5:48), і влитися в Нього якомога швидше: Він кличе нас у Свої Обійми — до найвищого блаженства буття в Ньому в Злитті з Ним. “Блаженні ви, які вже пізнали звабу і втекли (від нього) — від відчуженого! Блаженні ви, яких паплюжать і не визнають через (ту) любов, що має до вас ваш Господь! Блаженні ви, вистраждані, змучені тими, в яких немає надії (на порятунок); ви ж будете звільнені од усіх пут. Пильнуйте і просіть, щоб вам не ввійти (знову) у плоть, але вийти з оков страждань життя (земного)! І... коли ви вийдете з мук і страждань тілесних — ви знайдете ваш спокій... і воцарствуєте із Царем, ставши Тим Самим, що й Він. І Він буде Тим Самим, що й ви, і з вами відтепер і на віки віків. Амінь.” (Апокриф Матфея, 145).

А для того, щоб швидше просуватися у своєму вдосконалюванні до Нього, ми можемо постаратися полюбити Його. “... Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм, і всією силою твоєю...” (Мк 12:29-30). Бо саме емоції любові є тими механізмами, які притягають одне до одного і скріплюють воєдино як свідомість людини — зі свідомістю іншої людини, так і свідомість людини — зі Свідомістю Бога.

* * *

У 553 році, збираючись на “собор”, лідери християнських громад, що сформувалися на той час, вирішили “більшістю голосів” виключити з Учення Христа ту його частину, де роз’яснявся сенс існування на Землі людей та інших втілюваних істот саме з еволюційних позицій. У такий спосіб Вчення було позбавлене цілісності та стрункості. І люди, щоб знайти відповіді на багато запитання, що, звісно, закономірно виникали, припускалися іноді нерозумних фантазій. Наприклад, причину наших страждань на Землі стали вбачати в тому, що ми, нібито, несемо на собі гріхи Адама та Єви, а тому ми грішні абсолютно безнадійно і ніякі зусилля на шляху самовдосконалення не допоможуть і не потрібні, бо призведуть вони лише до гріха — гордині... Треба тільки молитися і молитися “святим угодникам” і діві Марії, щоби ті, в свою чергу, помолилися за нас перед Ісусом Христом — і тоді Він, можливо, нас помилує і замість пекла направить в рай...

Але адептам таких поглядів не може бути спасіння від пекла, тому що їхня концепція діаметрально протилежна Вченню Ісуса Христа, Який закликав нас якраз до зусиль щодо самовдосконалення. Зокрема, Він говорив: “(Мною)... Царство Боже благовіститься, і кожен із зусиллям входить у Нього” (Лк 16:16). Він також аж ніяк не закликав нас назад до язичества.

Ми продовжимо цю тему в інших главах, а зараз наведемо приклади того, що Ісус говорив про розвиток душ у повторюваних земних втіленнях.

Так, спостерігаючи виступ майстерних співаків, Він пояснював учням: “Звідки їхні таланти і ця сила? За одне коротке життя, звісно ж, вони не могли накопичити і (таку) якість голосу, і знання законів співзвучності. Чи чудеса це? Ні, бо все походить від природних законів. Багато тисяч років тому ці люди вже складали свою гармонію і (ці) якості. І вони прийшли знову ще вчитися...” (Тибетське Євангеліє).

Або, коли учні запитали Його про Іоана Хрестителя, Ісус відповів: “І коли хочете знати, — він і є Ілля, що має прийти. Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!” (Мф 11:14-15). Іншим разом: “... Ілля вже прийшов, і не впізнали його... Тоді ученики зрозуміли, що Він говорив їм про Іоана Хрестителя.” (Мф 17:11-13).

Між втіленнями, як говорив Ісус, душі праведників, воскреснувши в нематеріальному світі, більше вже “не женяться, не виходять заміж, а перебувають як ангели Божі на Небесах.” (Мф 22:30).

У низці багатьох утілень людина розвивається за трьома основними напрямами: інтелектуальним, етичним та психоенергетичним. Причому важче і довше триває розвиток якраз першого.

Розбіжності в інтелектуальних рівнях розвитку відомі не тільки психіатрам, які класифікують людей як ідіотів, імбецилів, дебілів, людей з “фізіологічним” (тобто таким, що не виходить за межі “норми”) слабоумством (“фізіологічна дурість”), людей з грубими дефектами мислення (“парціальні” слабоумства, шизофренія, параноя тощо) — і тому подібне.

Інтелектуальні розбіжності також добре проявляються у зв’язку з релігійністю.

Так, одні люди спроможні лише на “молитовні” рухи тіла та молитовне жебрацтво. В Росії, наприклад, широко використовується такий мовний зворот: “помолитися на...”. Це означає, що треба спрямувати погляд на якийсь предмет, який має культову значимість, і виконати... стандартний набір рухів...

Люди вищого інтелектуального рівня здатні вже до вивчення Волі Бога відносно нас і щодо відповідної роботи з удосконалювання себе — насамперед, в етичному ракурсі.

Але є люди, здатні охопити всю повноту знання про Бога; їм вдається — шляхом глибокої самовідданої роботи — досягти Богоподібності, а потім набути Злиття з Ним, завершивши в такий спосіб свою особисту еволюцію.

І ці розбіжності між людьми криються не тільки в особливостях внутрішньоутробного розвитку і перенесених у дитинстві захворюваннях, і навіть не у вихованні чи набутій освіті, а, насамперед, в еволюційному віці душ і в зусиллях, здійснених з метою перетворити себе.

Процес творення. Багатомірність простору

Під час “непроявленої” фази Манвантари існує тільки Споконвічна Свідомість Творця, а також “будівельний матеріал” для майбутні матерії й душ — протопракріті і протопуруша (докладніше — в [7,9,12]). Процес творення починається з локальних ущільнень протопракріті, з якої належить утворити твердий субстрат, щоб забезпечити життя на ньому органічних тел. “... Вона проявилася, вона постала, вона явилася перед Ним у сяйві Його світла... Вона стала материнським чревом...” (Апокриф Іоана 4:25-5:5).

Тривалість процесу “створення світу” обчислюється, зрозуміло, не днями, а епохами; шість “днів” “створення світу” — це приклад неправильного перекладу Біблії. (Якщо припустити, що то були справді дні в нашому звичному розумінні цього слова, виходить, ніби від початку процесу творення минуло приблизно 7,5 тисяч років. Натомість археологічні відомості вказують, що тільки люди живуть на Землі майже мільйон років.)

Просторові мірності в Євангелії від Пилипа названі грецькою “эонами”.

Повноцінно пояснити на рівні слів природу багатомірної структури, якою є, наприклад, Земля, неможливо. Можна тільки сказати, що в глибинній основі будь-яких матеріальних предметів, включаючи наші тіла, лежать шари Світла — один тонший іншого, з великою чистотою, ніжністю, ясністю. Їх можна пізнати лише за допомогою спеціальних методів розвитку свідомості. Це — Шлях послідовного стоншення свідомості, її “зміцнення”, “кристалізації” на кожному з досягнутих рівнів. Це — Шлях до пізнання Творця.

“Кінець світу” — це процес розущільнення Творення.

* * *

“Він зажадав — і світ (Творіння) з’явився; одною лиш Божественною думкою Він зібрав води і від них відокремив сушу земної кулі. Він — причина таємничого життя людини (тобто людської тілесної форми), у яку Він вдихнув частину Свого Буття.” (Життя Святого Ісси 5:18)

“... Він — Життя, що дає життя...” (Апокриф Іоана 4:1).

“... Він існував ще перед початком всього (в Творенні) і буде існувати після кінця всього” (Життя Святого Ісси 8:6).

Святий Дух

Святий Дух — це Творець, що проявляє Себе у Творенні за посередництвом тих духовних Подвижників, які влилися в Нього, досягнувши повної Самореалізації (= Богореалізації), а також Тих, Хто ще не увійшов у Його Обитель, але вже досяг Злиття зі Святим Духом.

Святий Дух, зокрема, керує діяльністю інших духів, що перебувають на більш ранніх щаблях еволюційного розвитку. Він також безпосередньо спрямовує подвижників, які успішно просуваються, зокрема, забезпечуючи їх пророчою інформацією. Ісус про це говорив так: “Коли ж прийде Він, Дух Істини, то настановить вас на всяку істину; бо не від Себе говоритиме, а буде говорити те, що почує (від Отця та Ісуса), і (шлях у) майбутнє звістить вам” (Ін 16:13).

А задовго до того, як Ісус промовив ті слова, Святий Дух брав участь у підготовці Його втілення (Мф 1:20), давав чудесні знаки людям про особливе Його призначення (Лк 2:25-35; 3:21; Мф 3:16), а також брав участь в організації діяльності Ісуса на Землі (Лк 4:1).

Небо — і Небеса

Де живе Бог, де Його шукати? Переважна більшість людей, охоплених релігійністю в її примітивних формах, у відповідь подивиться вгору. І коли вони читають молитви, то теж дивлять вгору і здіймають руки.

Звідки ж узялося переконання, що Бог — нагорі? Може тому, що на поверхні Землі — страждання та спокуси, а там — у височіні — безтурботні хмари в блакиті нескінченної далечіні, ласкаве Сонце, таємничість Місяця і далеких зірок?

Але Ісус глузував з таких умовиводів: “Якщо ті, хто веде вас, говорять вам: Дивіться, Царство (Боже) — у небі! — тоді птахи небесні випередили вас.

... Але Царство — всередині вас і поза вами.

(І) нехай той, хто шукає, не перестає шукати доти, доки не знайде, і, коли він знайде, — він буде вражений..., здивований... — і він стане, (улаштувавшись в Царстві), царювати над усіма” (Євангеліє від Хоми 2:1).

Отже, по-перше, що ж означає “всередині вас і поза вами”? І, по-друге, чому той, хто знайшов Обитель Творця, буде “вражений і здивований”?

Ми вже розглядали багатомірну природу Творення. Всі мірності існують безпосередньо тут — у багатомірній глибині під будь-яким матеріальним предметом, чи то чайник, праска, вся наша планета, або ж тіло кожного з нас. Те ж саме — і там, де немає твердих предметів, є тільки повітря. Це й означає “всередині і поза нами”.

І щоб знайти Обитель Отця, треба спрямувати свій пошук не вверх, а вглиб, спочатку — всередину своїх тіл, перетворюючи свою емоційну сферу: відмовляючись від грубих емоційних станів (насамперед — різних форм гніву, заздрощів, ревнощів тощо) і культивуючи тонкі стани (насамперед — всі можливі варіанти емоційної любові: ніжність, лагідність, захоплення прекрасним і співналаштування з ним тощо). Повноцінного результату в цьому можна домогтися зазвичай тільки за допомогою очищення та розвитку чакр.

Подальше стоншення свідомості відбувається вже в духовному серці. Первісне вмістище духовного серця в тілі — чакра анахата — це наче велика порожнина в грудній клітці, що існує в тонких планах. Духовне серце є біоенергетичним органом, відповідальним за продукування емоцій любові. Уміння переходити за допомогою концентрації свідомості у своє духовне серце дає можливість, зокрема, розміститися в світі світла та любові.

Ісус про це говорив так: “Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать” (Мф 5:8). “Увійдіть у свій храм — у своє серце, осяйте його добрими думками, терпінням і надією непохитною, яку ви повинні мати на Отця вашого” (Життя Святого Ісси 9:12).

Після очищення чакри анахати за допомогою спеціальних прийомів — уже легше очищується та висвітлюється весь організм: він повинен стати настільки чистим, щоб бути прозорим для духовного бачення. І “коли вона (людина; в цьому контексті йдеться про тіло) стане (начебто) порожньою, — то вона сповниться Світлом...” (Євангеліє від Хоми, 65).

Духовний подвижник, що очистив себе в такий спосіб, набуває здатності бачити Божественну Свідомість, але не тілесними очима, а безпосередньо зором свідомості. Причому здійснюється це всередині духовного серця, яке поступово розширюються.

... А тепер повернемося безпосередньо до теми, сформульованої в назві глави: небо — і Небеса.

Неспроста ж в українській мові існує слово “Небеса”, на відміну від “неба” (ці поняття також розділені в англійській — sky і Неaven — і, напевно, й в інших мовах). Поєднання ж цих термінів — непорозуміння, породжене релігійною неосвіченістю.

Небеса — то є найтонші еони.

І хоча ці эони є скрізь, зокрема, і над нашими головами, та багато хто шукає їх, вдивляючись у височінь, та немає сенс цього робити, як і літати туди. Бог — в аспектах Творця і Святого Духа — перебуває саме в тонких просторових мірностях, які недоступні для фізичних очей наших тел. Його можна побачити, тільки стоншивши себе (як свідомість) до Його рівня витонченості, очима, та не тіла, а свідомості.

* * *

“Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! — увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного” (Мф 7:21).

“Входьте вузькими воротами, бо просторі ворота і широка дорога ведуть до загибелі, і багато хто йде ними. А вузькі ворота і тісна дорога у Життя (Істинного), і мало тих є, хто знаходить їх” (Мф 7:13-14).

“... Той, хто шукає, — знайде, і хто стукає — тому відкриють” (Євангеліє від Хоми, 98).

Пекло і рай

Крім зазначених вище еонів “Небес” і матеріального плану існують інші просторові мірності, що знаходяться на іншому (відносно Творця) кінці шкали тонкості-грубості. Це — пласти пекла.

Відчути їх можна, побувавши на певних негативних “місцях сили”.

“Місця сили” [7] характеризуються вираженим впливом на них того чи іншого виду енергій нематеріальних світів, здатного впливати на стан утілених істот і, зокрема, людей.

“Місця сили” — за їхнім позитивним чи негативним впливом — підрозділяються, відповідно, на позитивні та негативні. Є позитивні “місця сили”, які винятково сприяють тим чи іншим видам духовної роботи або оздоровленню. Негативні ж “місця сили” дозволяють познайомитися з життям у різних пластах пекла.

“Місця сили” можуть бути в діаметрі від метра — до кілометрів.

Зараз нам важливо зрозуміти, від чого залежить, що люди після смерті їхніх тіл опиняються в пекельних або райських станах, у пекельних або райських просторових мірностях. А відповідь тут дуже проста: людина залишається “у світі іншім” у тому стані, до якого привчила себе за життя у фізичному тілі. І цей стан триватиме аж до наступного втілення, тобто зазвичай сотні земних років. От для чого (зокрема — важливо) треба навчитися керувати своїми емоціями, врегульовувати їх, а не просто жити по-тваринному, рефлекторно реагуючи на приємні чи неприємні чинники зовнішнього середовища та імпульси з глибини власного тіла!

Різні емоційні стани можна розподілити за шкалою грубості-тонкості.

Найгрубіші — ненависть, лють, злість, жах, страх, розпач, тривога, ревнощі, туга, стани скривдженості (ображеності), відчуття пригніченості кимось, горя, розлуки і т.п.

До середнього діапазону можна віднести такі стани, як поспіх, нетерпляче очікування, спортивний або трудовий азарт, сексуальне прагнення (пристрасне бажання) тощо.

Як високі стани свідомості варто розглядати ніжність, зокрема, сексуально забарвлену, а також стани, що виникають при емоційному співналаштуванні з гармонійними явищами природи (ранок, весна, затишок, спокій, чарівний спів птахів, ігри тварин і т.п.), з відповідними творами різних напрямів мистецтва.

Є й ще більш високі стани свідомості. Їх немає серед “земних” емоцій, і немає нічого “земного”, що могло б їх викликати, включаючи ікони та іншу релігійну атрибутику. Вони пізнаються тільки у вищих медитаціях співналаштування-злиття зі Святим Духом і з Богом-Отцем у Його Обителі.

Із зазначених груп станів перша називається “тамас”, друга (перехідна) — “раджас”, третя — “саттва”. Тамас, раджас і саттва, як “земні” властивості, позначаються терміном “гуни”. Більш високі категорії — “вищі гун”.

Людина має можливість — шляхом духовних зусиль — підніматися гунами і подальшими щаблями. Але може також і опускатися ними.

При цьому треба розуміти, що йдеться не просто про здатність переживати ті чи інші емоції, а про якраз звичні стани свідомості. І від того, який з перелічених станів виявиться звичним у момент розставання з тілом, — залежить подальша доля — можливо, на майбутні століття.

Поміркуймо ж, чи хотілося б нам залишатися на такий тривалий термін у станах першої групи, так ще й серед собі подібних? А це і є пекло.

Причому, якщо ми вважаємо, що в таких наших емоціях винуваті “вони” — конкретні люди, обставини, — то ми не праві. Бо якраз ми самі співналаштовуємося з тими нетямущими людьми та обтяжливими обставинами — а не з Богом і Божественним, що могло б урятувати нас від пекла.

Апостол Павло про це сказав так: “... Ненавидьте зло, прихиляйтеся до добра!” (Рим 12:9).

Із цією же метою має сенс дотримувати і таких принципів:

“Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас...” (Мф 5:44).

“Мирися з суперником твоїм швидко...” (Мф 5:25).

“Блаженні миротворці...” (Мф 5:9).

“... Не противитися злому. Але якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу. І тому, хто захоче судитися з тобою і верхній одяг твій взяти, віддай йому і сорочку. І хто примусить тебе іти з ним одне поприще, іди з ним два.” (Мф 5:38-41).

“Не судіть...” (Мф 7:1).

“... Не осуджуйте...” (Лк 6:37).

“... Не бійтеся тих, що вбивають тіло, а душі не можуть убити” (Мф 10:28).

“... Кожному, хто попросить у тебе, дай, а від того, хто забирає твоє, — не вимагай.” (Лк 6:30).

«Хто мудрий і розумний між вами? Доведи це на ділі добрим поводженням з мудрою лагідністю. Але якщо у вашому серці ви маєте гірку заздрість і сварливість, то не хваліться і не говоріть неправди проти істини. Це не та мудрість, яка сходить зверху, але земна, ... бісівська...” (Як 3:13-15).

“Хто говорить, що він у світлі, а ненавидить брата свого, — той ще в темряві” (1 Ін 2:9).

“Благословляйте гонителів ваших; благословляйте, а не проклинайте...

Нікому не відплачуйте злом за зло, але дбайте про добро перед усіма людьми.

Не мстіть за себе...

... Якщо ворог твій голодний, нагодуй його; якщо хоче напитися, дай напитися йому...

Не бувай переможений злом, а перемагай зло добром.” (Рим 12:14-21).

“А ти чого осуджуєш брата твого?... Кожен з нас дасть за себе відповідь Богові. Не будемо ж більш судити один одного, а краще думайте про те, щоб не подати братові приводу до спотикання або спокуси.” (Рим 14:10-13).

“... Якщо і впаде людина в якийсь гріх, ви, духовні, виправляйте такого в дусі лагідности, пильнуючи кожний себе, щоб і ти не був спокушений” (Гал 6:1).

“Ніяке гниле слово нехай не виходить із вуст ваших, а тільки добре..., щоб воно давало благодать тим, що слухають” (Еф 4:29).

“... Відкладіть... гнів, лютість, злість, лихослів’я, лайливість уст ваших...” (Кол 3:8).

“... Не платіть злом за зло або лихослів’ям за лихослів’я” (1 Пет 3:9).

“... Хто ненавидить брата свого, той перебуває в темряві, і в темряві ходить, і не знає, куди йде, бо темрява засліпила очі йому” (1 Ін 2:11).

“Такого роду справи не наблизять вас до порятунку, а доведуть до морального падіння, при якому злодійство, брехня, вбивства вважаються відважними діями.

Але є диво, яке може вчинити й людина: це — коли вона, сповнена щирої віри, наважується вирвати з коренем... всі дурні помисли і, щоб досягти мети, не ходить більше шляхами беззаконня” (Життя Святого Ісси 9:17; 11:8).

Хтось може заперечити: так це ж — егоїзм: відійти від зла, піклуватися лише про свій порятунок, а вони — що ж? — нехай і далі таке чинять?!

Ви не праві: адже йдеться, насамперед, саме про стани свідомості. Навіть воювати проти злочинців, проти найогиднішої людської мерзенності, якщо такий наш обов’язок, можна без ненависті, люті, відрази, в емоційному спокої і співналаштованості з Божественним. А пекельні емоції — вони тільки шкодять усім — і собі, і друзям...

Важливо зрозуміти ще й те, що сильні емоції вирують не тільки всередині тіла: вони створюють енергетичні поля довкола, викликаючи в оточуючих співналаштування, а іноді й хвороби.

Якщо ми додержуємося Христових принципів — то ми не будемо, втягуючись у земні баталії своїми емоціями, привчати себе та інших до пекла.

Ще раз повторю, що зі сказаного не випливає порада для всіх: бути осторонь від соціального життя, інтересів інших людей, та й не тільки людей. “Немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх.” (Ін 15:13) — говорив Ісус. Але це робити треба не в люті, ненависті, презирстві — а в спокої, любові, у спрямуванні уваги на свою Вищу Мету — Отця Небесного. Саме так ішов на Свою смерть на хресті Ісус Христос.

... Зараз ми ще можемо самі змінити довільно своє звикання до тих чи інших станів свідомості, зокрема, освоюючи прийоми психічної саморегуляції, медитативні техніки. І допомогу від інших людей ми зараз ще можемо прийняти — щоб постаратися встигнути стати кращими. Потім — коли тіло помре — змінити свій статус буде неможливо. І ніхто тоді вже не зможе допомогти. Христос не виводив грішників з пекла, молитви святих і всіх інших теж цього зробити не зможуть. Тільки сама людина, причому тільки при втіленому стані, може змінювати себе і свою долю.

* * *

На наші долі у втіленому стані — в цьому або в майбутньому земних життях — впливає наявність набору відомих пороків. Якщо ми, наприклад, маємо властивість не зважати на чужий біль і будемо завдавати його іншим істотам (не тільки людям), — то Бог буде відучувати нас від цього. Як? Поміщаючи нас у ситуації страждань від болю — щоб ми навчилися, зазнаючи біль на собі, співчувати болеві інших. Так ми самі програмуємо собі долі (пекло на Землі), за яких стоншувати свої емоції буде значно складніше.

Що ж робити зараз, аби позбутися пороків, які гублять нас? — Покаятися!

Покаяння

Із твердження про необхідність очиститися через покаяння почав свої проповіді Іоан Хреститель (Мф 3:2,6). Це було новим для тих, хто його слухав: на той час в іудеїв була поширена досить своєрідна форма “звільнення від гріхів”. Раз на рік, на Великдень, вони символічно наче перекладали свої гріхи на ягнят, потім убивали їх-“грішників” — “у жертву Богові” і самі ж з’їдали їхні трупи. Зрозуміло, що цей абсурд тільки збільшував гріховність таких людей перед очима Бога.

Ні, особисті гріхи не можуть бути перенесені на кого-небудь, тільки сама людина може змити їх своїм щирим каяттям.

Саме каяття, яке йде за інтелектуальним самоаналізом, є головним очищувачем душі.

Бог постійно “пасе” нас, як Своїх овець (алегорія, що часто використовувалася Ісусом), запустивши нас на земні “пасовища”. Його намір полягає в тому, щоб зробити нас досконалими, щоб ми стали гідним поповненням Його Самого. У цьому — Його Життя, суть створення матеріальних світів. І Він не відступиться від нас, незалежно від того, хочемо ми чи ні взагалі знати про Нього, чи любимо ми Його, чи прагнемо стати досконалими, як Він, чи бажаємо влитися в Нього.

Наближення до Нього через зусилля самовдосконалення приносить істинне Блаженство. Особливо гостро відчуваються перші стикання з Божественною Свідомістю, потім Вищим Блаженством стають усе триваліші епізоди Злиття з Ним. Це — вищі нагороди нам за успіхи на духовному Шляху!

Якщо ж ми не виконуємо Його Волю, ідемо у протилежний від Нього бік — то прирікаємо себе на страждання. Ці страждання — “нагорода” за непокору.

І перше, що ми можемо зробити, щоб позбутися від них, — це покаятися.

Але новачки в релігії, для яких Бог — поки ще не Жива Реальність, а лише абстракція, цілком природно можуть запитати: а як каятися?

Існує думка, наприклад, що каятися можна саме й тільки перед священиком. І що саме через нього “відпускаються гріхи».

Але істина полягає в тому, що ніякого “відпущення гріхів” насправді не відбувається взагалі: це — взагалі неправильна постановка питання. Обговорення проблеми покаяння повинно вестися набагато серйознішою мовою — термінами, що окреслюють процес порятунку від пороків, а не на рівні вимолювання прощення. Відповідно, і механізми щирого покаяння — інші. Згаданий же церковний обряд годиться лише для дітей, новачків і недалекоглядних дорослих.

У деяких протестантських церквах покаянна робота поставлена вже на порядок краще: віруючі — після відповідної підготовки — каються безпосередньо перед Богом Живим, без посередників. При цьому урочистість обстановки і підтримка всієї громади, що зібралася, сприяють розжаренню емоцій каяття.

Але не всі люди мають доступ до таких громад або до справді мудрих духовних наставників, здатних пояснити те, в чому полягає каяття і як каятися. Тому розглянемо зараз принципову схему самостійної покаянної роботи.

Перше, це треба розібратися в деяких принципових питаннях релігійної філософії: що таке Бог, Еволюція, сенс нашого життя і всіх втілюваних істот. Звідси стає зрозумілим і те, навіщо взагалі працювати над собою, до якого ідеалу прагнути, що зрощувати в собі, від чого позбуватися, що є насправді пороком, гріхом, а що такими називають тільки люди, але не Бог. Для цього доцільно вивчати, насамперед, слова Самого Ісуса Христа, а не фантазії людей на тему християнства. “... Навчіться від Мене...” (Мф 11:29) — говорив Ісус.

Зверну увагу: доводиться чути слова про те, що “10 заповідей”, даних Богом через Мойсея, — це і є “заповіді Христа”. Якщо і вам зустрінеться такий проповідник — відійдіть від нього: він сам абсолютно нічого не зрозумів, але намагається вчити інших. Насправді ж Ісус залишив Вчення про Бога і про Шляхи до Нього, що незрівнянно багатші, ніж увесь Старий Завіт. І воно складається з десятків порад-заповідей.

І ще: якщо комусь здається, що він і без того славний, і нічого себе змінювати, — то це означає, що така людина настільки далека від духовної роботи, що навіть не має уявлення про неї. А у Вченні Ісуса знайде собі можливість стати кращою будь-яка людина: від початківця — до такого, хто вже багато просунувся на релігійному Шляху.

Тепер поговоримо про самоаналіз. Те, що люди називають гріхами, — це не головне. Гріхи — це тільки конкретні прояви наших пороків — рис характеру, властивостей душі. Гріхи дозволяють побачити пороки, але боротися треба не із гріхами, а з пороками. І це — робота зовсім не на один вечір... Переробити себе як душу, позбавивши її від одних якостей і наділивши іншими, можна лише за роки напружених зусиль.

Для того, щоб чіткіше роздивитися в собі той чи інший порок, доцільно спробувати простежити всі його прояви, всі гріхи цієї лінії, за все життя, аж до дитинства. А коли ця робота буде зроблена, Бог, можливо, дасть заглянути й у минулі втілення — щоб побачити корінь своїх пороків, що мали місце ще там.

У процесі виявлення в собі пороків і згадування конкретних гріхів — повинно наставати емоційне каяття.

Але якщо ви при цьому емоційно страждаєте через жалість до себе у зв’язку зі страхом перед прийдешнім покаранням — то ви на абсолютно хибному шляху.

Співчувати треба не собі, а своїм жертвам — усім тим, кому заподіяли через свою порочність біль — фізичну чи емоційну. А потім пережити свідомістю кожну таку ситуацію заново — але тепер уже правильно.

Якщо можна якось — хоча б частково — загладити свою провину перед своїми жертвами — це треба обов’язково зробити. Якщо не зробити цього, але просити про прощення в Бога, — безглуздо розраховувати на позитивний результат: адже таке каяття не є щирим.

Покаянній роботі немає і не може бути заміни. Сподівання на те, що очиститися від пороків можна лише через медитативні практики та різні “катарсичні” прийоми, — помилка. І навіть якщо дати людині можливість побувати в Обителях Святого Духа і навіть стикнутися з Отцем — однаково від цього пороки не “згоряють”, а залишаються і проявляють себе. Це — не домисли, а факти.

Тому раджу остерігатись і таких “новацій”, як метод “вигукування” своїх пороків (для цього треба просто дуже голосно, довго й грубо кричати, краще в компанії однодумців), і таких “сумнівних” прийомів “порятунку від пороків”, як винахід одного російського “постперебудовного” “духовного пастиря” (до Перебудови — інструктора райкому КПРС); він проповідував: “Убивайте павуків! За кожного вбитого павука 40 гріхів знімається!”. Краще відійти від таких невігласів, щоб не стати такими, “коли сліпець веде сліпця” (Мф 15:14).

... Підбиваючи підсумки цієї та попередньої глав, ще раз наголошую на головних висновках.

У пекло неземне люди потрапляють не за конкретні провини, а за звичку до пекельних станів свідомості, вироблену на Землі; а відповідними вчинками, що порушують принцип незаподіяння без нагальної потреби шкоди іншим істотам, визначається пекло земне.

Першим і незамінним способом порятунку себе від прийдешнього пекла є каяття — відстеження в собі пороків, що викликають конкретні етичні помилки (гріхи), а потім каяття, основою якого є співпереживання жертвам своїх гріхів.

Ціль покаяння — не випрошування прощення, а рятування себе від пороків.

Другим напрямом на початку духовної роботи мусить стати стоншення свідомості, що починається з корекції своєї емоційної сфери: виключення грубих негативних емоцій і культивування тонких позитивних, приучення себе до райських станів свідомості замість пекельних.

Ісус Христос

В уявленні дуже багатьох людей, що вважають себе християнами, принаймні в Росії, Христос — це ніби прізвище Ісуса. Тому ці два слова (Ісус і Христос) в їхньому розумі пов’язані нерозривним зв’язком.

Але насправді “Христос” — це аж ніяк не прізвище, а, скоріше, посада. Христос — грецьке слово; його давньоєврейський аналог — Машіах, в сучасній вимові — Месія. Цими словами позначають Того, Хто приходить на Землю від Бога-Отця — як Частина Його — надати на найвищому Божественному рівні духовну допомогу втіленим людям.

Щоб зрозуміти істину про це явище, треба добре засвоїти те, про що вже говорилося в попередніх главах: що Бог-Отець є одночасно і Цілісною Свідомістю, і сукупністю влитих у Нього колишніх людських Свідомостей, бо ці індивідуальні в минулому, але такі, що досягли повної духовної самореалізації Свідомості, перебувають в Обителі Отця в стані взаємного спів-розчинення, утворюючи єдине Ціле. Про це, зокрема, говориться в Євангелії від Іоана (1:4): “У Ньому (Отці) було життя, і життя було Світлом людям”. Про те ж саме читаємо в Євангелії від Пилипа (87): “Сини Чертога Шлюбного (Обителі Отця, де відбувається Злиття з Ним у взаємних Обіймах Любові) мають те саме ім’я (тобто всі Вони є тепер Бог-Отець)”. Але Вони — ці колишні люди, що стали єдиносущими Отцю, — також здатні і знову відокремлюватися на певний час як Святий Дух, якщо це необхідно для виконання якогось завдання Отця.

Тому однаково вірним є те, що Христос — Частина Бога-Отця, і те, що Христом не завжди був таким, але мав у минулому людську історію. Коли? — у цій або в одній з минулих Манвантар? — це не має значення. Важливо лиш те, що Він — після Свого Злиття з Богом-Отцем після досягнення повної Досконалості — потім знову повернувся з Обителі Споконвічної Свідомості, як саме Його Частина, до людей з Місією допомоги їм.

Христів на Землі — за приблизно мільйон-літню історію існування людей — було кілька. Вони з’являлися на Землі в різний час і серед різних народів, створюючи щоразу вогнища духовної культури, викладаючи знання про Бога, сенс життя людей на Землі і Шляхи їх до кінцевої Мети. Ісус Христос був одним з Них.

Спроба наполягати, як це роблять деякі “богослови”, що Ісус був єдиним Месією, ґрунтуючись на тому, що Він був названий Єдинородним Отцю (Ін 3:16), — явно не спроможна, тому що слово “єдинородний” дуже чітко вказує — “єдиний за народженням”, “єдиний за походженням” (тобто той, хто вийшов з Бога-Отця), але ніяк не “єдиний”. Ісус був єдиним Посланцем Бога-Отця тільки для тих людей, з якими спілкувався в той час.

До Ісуса Посланцем Отця в тому ж регіоні Землі був Мелхиседек (Євр 7).

І Сам Ісус пророкував явище Месії, Який не буде породжений жінкою: “Коли ви побачите Того, Хто не породжений жінкою, упадіть ниць і шануйте Його; Він — ваш Отець” (Євангеліє від Хоми, 16). І таким став у наш час Бабаджі з Хайдакхана (Індія), що матеріалізував Собі в 1970 році відразу доросле тіло і прожив у ньому серед людей 14 років.

Опис дитинства Ісуса показує, що вже в 12 років Він здивував Своєю мудрістю старійшин і вчителів Єрусалима в релігійній бесіді (Лк 2:42-52).

Подальший етап життя Ісуса викладений у двох літературних джерелах: “Життя Святого Ісси*, найкращого із синів людських” і в “Тибетському Євангелії”. У першому з них про це говориться так:

“Коли Ісса досяг 13 років — а в цьому віці кожен ізраїльтянин повинен вибрати собі дружину — будинок Його батьків, що жили скромною працею, почали відвідувати люди багаті і знатні, які бажали мати за зятя молодого Іссу, котрий вже прославився Своїми повчальними промовами в ім’я Всемогутнього. Але Ісса таємно залишив рідний дім, пішов з Єрусалима і разом із купцями направився до Інду...” (4:10-12).

Скрізь, де Він мандрував у наступні роки — в Індії, Тибеті, Персії — Він зціляв хворих, воскрешав мертвих, виступав проти язичества і проповідував Єдиного Всесвітнього Бога-Отця і Шлях до Нього. При цьому Його улюбленими слухачами були, як згодом і в Іудеї, представники нижчих соціальних верств.

У Своїх проповідях в Індії Він, зокрема, учив:

“Не поклоняйтеся ідолам, тому що вони вас не чують; не наслідуйте (чотирьох) Вед, у яких істина перекручена; не вважайте себе завжди першими і не принижуйте свого ближнього.

Допомагайте бідним, підтримуйте слабких, не робіть зла кому б там не було, не бажайте того, чого ви не маєте і що бачите в інших” (5:26-27).

А в Персії, відповідаючи на питання головного жерця зороастрійської віри, Він говорив так:

“... Як немовля знаходить у темряві материнські груди, так і ваш народ, утягнутий в омани вашим помилковим вченням і релігійними обрядами, ... впізнав свого батька в Отці, провісником Якого є Я.

Вічна Істота возвістила вашому народові Моїми вустами: “Не поклоняйтеся Сонцю (як Богові): воно — тільки частина світу, створеного Мною для людини.

Сонце сходить, щоб зігріти вас під час вашої роботи; і воно заходить, щоб дарувати вам спокій, як Я встановив.

Тільки Мені, одному Мені, належить усе, чим ви володієте, усе, що навколо вас, вище вас або нижче вас.”

“Але, — заперечили жерці, — як міг би жити народ за законами справедливості, якби не мав наставників?”

Тоді Ісса відповідав: “Поки народи не мали жерців, природний закон управляв ними, і вони зберігали непорочність душ. Душі були в Богові, і, щоб розмовляти з Отцем, немає потреби в посередництві якого-небудь ідола чи тварини, або у вогні, як ви його тут застосовуєте.

... Сонце не діє довільно, але з Волі невидимого Творця, що дав йому начало.

... Вічний Дух — Душа всього одухотвореного. І ви здійснюєте тяжкий гріх, розділяючи Його на “Духа Зла” і “Духа Добра”, тому що Він — винятково тільки Бог Добра, Котрий, як батько сімейства, робить тільки благо Своїм дітям, прощає їм всі провини, якщо вони каються.

А “Дух Зла” живе на Землі, в душах людей, які зіштовхнули дітей Божих зі шляху обов’язку.

І Я говорю вам: бійтеся дня Суду, коли Бог накладе тяжкі покарання на всіх, хто наказував спокушати Його дітей зі Шляху істинного, наповнювати їхніми марновірствами та забобонами...” (8:8-20).

Зберігся й запис слів Ісуса, проголошених Ним тибетцям:

“Я прийшов показати людські можливості. Те, що творю Я, всі люди (нехай) зможуть творити. І Те, що Я є, — всі люди (нехай) будуть. Ці дари належать народам усіх країн, (вони) — вода і хліб життя.” (Тибетське Євангеліє).

Лише в 29 років Ісус знову “прибув у країну Ізраїлю” (Життя Святого Ісси, 9:1). І те, що Він робив і говорив там, якраз і залишилося найбільше відомим для наступних поколінь людей.

Повернувшись у рідні краї, Ісус зібрав кілька помічників-учнів, ходив із ними по містах і селам, творячи чудеса, зокрема, зцілюючи безліч хворих, воскрешаючи мертвих, проповідував у синагогах, у будинках, під відкритим небом те, якими хоче бачити людей Отець Небесний.

Тисячі чоловік слухали Ісуса, бачили чудеса, одержували зцілення від хвороб. Деякі кидали всі свої земні справи і приєднувалися до Нього, щоб мандрувати з Ним, учитися в Нього.

Він їх учив, роз’ясняючи Шлях до Досконалості, показуючи прийоми духовного цілительства, навчаючи медитативним технікам.

Безсумнівно, Йому хотілося бачити в них тих людей, котрим би Він зміг передати всі вищі знання про Отця, Він мріяв, що вони разом із Ним увійдуть потім у Його Обитель. “Отче! Ті, кого Ти дав Мені — хочу, щоб там, де Я, — і вони були зі Мною!..” (Ін 17:24).

Але варто було Йому сказати щось надмірне для їхньої здатності сприймати — і вони вражали Його своїм нерозумінням, багато хто з них ішли, засумнівавшись в адекватності Його слів, а часом і в Його психічному здоров’ї... (Ін 10:19-20; 13:36-38; 14:5-7; 16:17-18; Лк 9:54-56 і т.п.).

Навіть Його мати і брати одного разу прийшли туди, де проповідував Ісус, щоб забрати Його додому, тому що вирішили, що Він збожеволів, оскільки говорить таке... (Мк 3:21; 31-35).

В решті-решт із Ним залишилося — після трьох років проповідей, навчання, чудес — усього 12 учнів-чоловіків (з яких один — Іуда Іскаріот — Його зрадить) плюс Марія Магдалина.

А де ж ті захоплені тисячні юрби простолюдинів, які слухали Його проповіді, їли матеріалізовану Ним їжу, були зцілені Ним від різних хвороб?...

Виявилося, що юрбі потрібно було зовсім не Його Вчення про зусилля, які варто зробити, щоб увійти в Царство Небесне. Юрбі потрібно було тільки, щоб Він зцілював, проявляв до неї увагу... (Лк 9:11).

Побачивши це, Ісус став ухилятися від юрби. “сходилося до Нього безліч народу послухати і зцілитися від Нього від недуг своїх. Він же відходив у безлюдні місця і молився...” (Лк 5:15-16).

Так, Він зцілював. Але скільки можна?! Адже Він хотів, щоб люди знаходили щиру віру, робили якраз особисті зусилля, прагнучи стати кращими, — тоді б і хвороби зникли з Волі Отця... “... О роде невірний і розбещений! Доки буду з вами і терпітиму вас?!” — вигукнув одного разу Він, бачачи безнадійність цієї ситуації (Лк 9:41).

І юрба, налаштована проти Нього священиками, накопичувала злість...

“... Ви... шукайте, як вбити Мене (і тільки), бо слово Моє не вміщається у вас!” — намагався Він урезонити цих людей... (Ін 8:37).

Але було вже пізно: юрба жадібних примітивів, що образилася, збуджувалась усе більше, бо їй могли б дати ще, але недодали...

І невдовзі ті ж люди верещали Пілатові: “... Розіпни, розіпни Його!” (Лк 23:21).

“І вони, взявши Його, гнали і бігли, штовхаючи Його, і говорили: “Женемо Сина Божого, отримавши владу над Ним!”. І облачили Його в порфіру і посадили Його на суддівське місце, кажучи: “Суди праведно, Цар Ізраїлю!”. І хтось із них, принісши терновий вінець, поклав на голову Господа. А одні, що стояли (поруч), плювали Йому в очі, інші били Його по щоках, інші тикали в Нього очеретяною палкою, а деякі бичували Його, примовляючи: “От якою почестю вшануємо ми Сина Божого!”.” (Євангеліє від Петра, 3:6 — 3:9).

... Чому ж Його не сприйняла переважна маса духовенство? Адже навіть в основах віросповідання між ними та Ісусом не було формальних розбіжностей: всі говорили про одного Бога-Отця, всі в дискусіях цитували іудейську Біблію...

Але насправді розбіжності між ними були, і дуже істотні: Ісус проповідував Бога Живого, особисто добре знаючи Його; вони ж — не знаючи Бога, тільки вірували в Нього, забезпечивши собі — завдяки релігії — високий соціальний статус і фінансове благополуччя, — всього-на-всього відстоювали підвалини своєї конфесії.

Із чого складалися ці підвалини? З розробленої до дрібниць релігійної обрядовості, правил побуту та репресій відносно їх порушників*.

Коли існує така сформована у віках конфесіональна структура із храмами, красивими театралізованими виставами-богослужіннями, з ідеологією, що пронизала все суспільство, і з викликаним у людям страхом перед Божою карою у випадку непокори... — тоді жерців такої конфесії надто обурює, якщо хтось раптом починає інакомислити: говорити, що тут, мовляв, не все правильно, що жерці — лицеміри, які самі, не знаючи Бога, обдурюють народ...

Так було і буде з усіма тими “масовими” конфесіями, які наголошують на обрядовості та правилах поведінки — і неминуче втрачають за всім цим Бога Живого...

В Іудеї тоді “каламутником” проти релігійного лицемірства виступив Сам Посланець Бога-Отця — Ісус Христос.

... Ісус знав від Отця, що наближається кінець Його земного життя. Знав Він і те, яка смерть уготована Йому.

Чи міг Він спробувати уникнути цього? — Безсумнівно! Адже достатньо було просто піти з учнями за межі Іудеї — і всі були б задоволені, всі заспокоїлися б і незабаром забули про Нього.

Але Він не пішов. Чому?

Та тому, що, якби Він так зробив, то й справді про Нього ніхто б і не згадав через кілька років, і тоді не було б ніяких християнських церков, не було б і Нового Завіту...

План був інший.

План полягав у тому, щоб, по-перше, виконати до кінця всі пророкування древніх єврейських пророків про земне життя очікуваного Рятівника-Христа. І аж до того, що “кість не розломиться в Нього” і “будуть дивитися на Того, Якого прокололи”. Тобто, коли розіп’ятим разом із Ним розбійникам перебили гомілки, щоб ті вмерли до настання передсуботньої ночі, Ісус уже покинув тіло, і тому Йому не перебивали гомілки, а лише простромили груди списом... (Ін 19:31-37).

По-друге, Його смерть і наступні після цього дні були супроводжені багатьма чудесами: дочасно настала темрява, “сама” розірвалася завіса ієрусалимського храму (Лк 23:44-45), тіло Ісуса зникло з того місця, куди було покладено, Ісус кілька разів являвся своїм учням, матеріалізуючи тіло, розмовляв з ними, настановляв.

Найбільше людей, звісно ж, вразило якраз явне воскресіння Ісуса з мертвих. Вони, хоч і були людьми релігійними, але не розуміли того, що після розставання з тілом практично кожна людина воскреє в світі іншому, відразу усвідомивши себе там у безтілесній формі (Мф 22:31). Ісус же довів це їм, зробивши набагато більше: Він, маючи якраз Божественну Силу Свідомості, дематеріалізував Своє, зняте з хреста, тіло, а потім знову здійснював його тимчасові матеріалізації.

І найближчі учні, а також Павло, а потім багато інших, присвятили свої життя проповіді Сина Божого, що з’явився на Землю, Христа — розп’ятого і воскреслого, який учив про Отця Небесного — Бога Живого і про те, як увійти в Його Обитель.

Ісус — про Себе

“... Я вийшов і прийшов від Бога...” (Ін 8:42).

“... Він послав Мене” (Ін 8:42).

“... Я зійшов з Небес не для того, щоб творити волю Мою, а Волю Отця, Який послав Мене” (Ін 6:38).

“Як знає Мене Отець, так і Я знаю Отця” (Ін 10:15).

“Я і Отець — Єдине” (Ін 10:30).

«... Отець в Мені, і Я в Ньому” (Ін 10:38).

“... Що почув Я від Нього, те й кажу світові” (Ін 8:26).

“Я говорю про те, що бачив у Отця Мого...” (Ін 8:38).

“Той, хто послав Мене, є зі Мною; Отець не залишив Мене одного; бо Я завжди роблю угодне Йому” (Ін 8:29).

“Я нічого не можу творити Сам від Себе” (Ін 5:30).

“... Я люблю Отця...” (Ін 14:31).

“Отче праведний!... Я пізнав Тебе!...” (Ін 17:25).

“Я прийшов вогонь звести на Землю, і як хотів би, щоб він уже запалав!” (Лк 12:49).

«Я (як) Світло, прийшов у світ, щоб усякий, хто в Мене вірує, не залишився у темряві” (Ін 12:46).

“Я — Світло для світу; хто піде вслід за Мною, той не ходитиме в темряві...” (Ін 8:12).

“Я є двері; хто через Мене увійде, той спасеться...” (Ін 10:9).

“Я прийшов для того, щоб (ви) мали життя, і надто мали” (Ін 10:10).

“Я Пастир Добрий: пастир добрий душу свою покладає за овець” (Ін 10:11).

“... Я душу Мою покладаю за овець” (Ін 10:15).

“Вівці Мої голосу Мого слухаються, і Я знаю їх; і вони йдуть за Мною” (Ін 10:27).

“... Навчіться від Мене... і знайдете спокій душам вашим... (Мф 11:29).

“Я є Путь, і Істина, і Життя... Коли б ви знали Мене, то знали б і Отця Мого.” (Ін 14:6-7).

“... Я знаю, звідки прийшов і куди йду...” (Ін 8:14).

“Куди Я йду, туди ви не можете (зараз) прийти” (Ін 8:21).

“Тому любить Мене Отець, що Я душу Мою віддаю, щоб знову прийняти її. Ніхто не відбирає її від Мене, але Я Сам віддаю її. Маю владу віддати її і маю владу знову прийняти її. Цю заповідь Я прийняв від Отця Мого” (Ін 10:17-18).

“... Перебувайте ж у Моїй любові! Якщо заповідей Моїх дотримаєтесь, то будете в любові Моїй, як і Я, дотримавшись заповідей Отця Мого, перебуваю в Його любові” (Ін 15:9-10)!

“Той, хто поблизу Мене, — поблизу Вогню, хто далеко від Мене — далеко від Царства (Отця)” (Євангеліє від Хоми, 86).

“Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене — недостойний Мене; і хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене, — недостойний Мене...” (Мф 10:37).

“Ще багато чого маю сказати вам; але ви тепер не можете вмістити” (Ін 16:12).

“... Іду до Отця; бо Отець Мій більший за Мене” (Ін 14:28).

Поширення християнства

Як ми вже обговорювали, до жалю Ісуса, Йому не вдавалося знайти тих людей, які змогли б швидко стати такими, як Він. Апостоли, можливо, були справді кращими людьми в Іудеї, але їх психогенетичний вік ще не відповідав тому, щоб прийняти та відразу цілком умістити Божественне знання.

Показово, наприклад, зауваження, зроблене Левієм Петру вже після відходу із земного життя Ісуса: “Петре, ти завжди гніваєшся!” (Євангеліє від Марії Магдалини, 18:5).

Про Петра також відомо, що він досить нетерпимо ставився до Марії Магдалині через те, що вона — жінка — теж опинилася серед обраних учнів Ісуса і навіть користується особливою прихильністю Його (Євангеліє від Хоми, 118).

Тобто, за увесь час свого учнівства в Ісуса Петро так і не навчився регулювати свої емоції, жити в серцевій любові, не усунув своєї зарозумілості...

Після розп’яття Ісуса учні, вражені Його смертю і наступними чудесними явищами, хто як міг, намагалися продовжити Його справу. Всі вони проповідували, багато хто працював уже зі своїми учнями. Більшість із них залишилася для цього серед євреїв. Але апостол Хома рушив через Сирію на схід і скрізь, де міг, аж до Індії та Китаю, створював християнські громади; сірійська та індійська малабарська церкви, створені ним, існують й понині (докладніше див. [24]).

До проповідницької діяльності апостолів приєднався і колишній гонитель та вбивця християн Павло, новонавернений особисто вже невтіленим Ісусом (Діян 9).

Деякі учні Ісуса залишили свої писемні праці, що дійшли до нас. Це — Матфій, Іоан, Хома, Петро, Яків, Пилип, Іуда (не Іскаріот), Марія Магдалина, Никодим, а також Павло та не безпосередні учні Ісуса — євангелісти Марко та Лука.

Судячи з Євангелій, саме Іоан та Марія Магдалина були улюбленими учнями Ісуса. Іоан написав одне з кращих за якості та обсягом Євангеліє. Його перу також належать три писемних Послання учням, з яких перше містить багато найцінніших повчань і порад.

Але Іоан також записав два тексти, які дуже несхожі на зазначені вище твори. Перший з них одержав назву “Апокриф Іоана”, другий — “Одкровення Іоана Богослова” (“Апокаліпсис”) включені в кінець Нового Завіту.

“Апокриф” був написаний Іоаном незабаром після розп’яття Ісуса, тобто ще до Послань. З нього видно, що Іоан, хоч і записував старанно все, що міг із висловлень Вчителя, хоч і вмістив найважливіший аспект Вчення Ісуса — сердечну любов, але так і не зміг збагнути своїм розумом за увесь час спілкування з Месією, що втілився, суть Його явлення на Землю, а також суть Отця, що послав Його. Він ставить Богові такі питання: “Чому обраний Спаситель? І чому Він посланий у світ Своїм Отцем? І хто є Його Отець, Котрий послав Його?...” (Апокриф Іоана, 1:20).

І він одержує відповіді про природу Отця, Святого Духа, Христа, про “створення світу”...

Але потім Іоан піддається характерному для пророчих контактів тесту на інтелектуальність слухача: оповідь приблизно з 2-ой третини змінює свій характер, ідуть фрази, позбавлені змісту і будь-якої значимості... Задум Бога тут такий: чи зрозуміє слухач цей жарт-тест? Іоан не зрозумів, тест на інтелектуальність не витримав: поставився до всього серйозно, переказав товаришам-апостолам, сумлінно все записав...

Подібний епізод повторився й тоді, коли Іоан записував свій “Апокаліпсис”, що нагадує страшний сон (у найкращому разі). Його тематика — не проповідь Шляху до Досконалості через віру, любов, роботу з перетворення себе, — а погрози, пророкування лих і нещасть, закляття; текст позбавлений не тільки Божественної Любові, але й взагалі якої-небудь позитивної значимості для адептів, він лише відволікає, провокуючи на даремні міркування про майбутнє. Тоді як Бог учить нас жити і працювати тут і зараз.

“Апокаліпсис” Іоана, будучи введеним у Новий Завіт, виявився і для мільйонів людей, що вивчають християнство, тестом на інтелектуальність і духовність, тестом-спокусою. І дуже багато хто — спокусився. Тому що “Апокаліпсис”, ставши кінцівкою Нового Завіту, наче перекреслює і відмітає Вчення Ісуса про спрямованість до Бога-Отця і удосконалювання через любов. І хтось вибирає в Новому Завіті для себе святі проповіді любові, чистоти, спрямованості до Отця — а хтось “резонує” з огидними сценами обіцяних жаху, виразок, крові, гною і буде їх смакувати, длубати розумом у цих нечистотах, замість того, щоб співналаштовуватися з добром, з прекрасним, замість того, щоб учитися любові до людей, всього Творення, всіх тварин і Творця.*

Подібна доля випала і Никодиму: він написав гарне Євангеліє про останні дні земного життя Ісуса, але завершив його детальним описом свого сну про те, як Ісус нібито виводив з пекла грішників.

Інший неоднозначний за цінністю і такий, що потребує спеціального обговорення, розділ Нового Завіту — Послання апостола Павла.

Вони переповнені протиріччями: від найцінніших Одкровень, проповідей ніжної любові — до роздратованої лайки нестерпного “мораліста”.

У чому ж причина? Щоб це зрозуміти, треба простежити історію становлення Павла як християнина.

Спочатку він був агресивним та енергійним катом, мучителем і вбивцею християн.

Аж раптом одного разу, йдучи дорогою, він почув голос невидимого Співрозмовника: “Савле, Савле! Чому ти гониш Мене?” (Діян 9:4). Павло був не тільки катом і садистом, але й набожною людиною. І він швидко зрозумів, у чому справа.

А справа в тім, що Господь вирішив не тільки зупинити кривавого тирана, але й використовувати його неабияку фанатичну енергійність на благо Божому Промислу.

І, почувши напоумленням Бога, Павло різко перетворюється з лютого гонителя християн — у настільки ж невгамовного пропагандиста Вчення Ісуса.

Сам Павло про це пише так: “Дякую Христу Ісусу, Господу нашому, Який дав мені силу, що Він визнав мене вірним, поставивши на служіння, мене, колишнього хулителя, і гонителя, і кривдника, але помилуваного тому, що так чинив за невіданням, у невірстві; благодать же Господа нашого... відкрилася в мені щедро з вірою і любов’ю... Вірне і всякого прийняття гідне слово, що Христос Ісус прийшов у світ (цей) спасти грішників, серед яких я перший. Та для того я й помилуваний, щоб Ісус Христос на мені першому показав усе довготерпіння, як приклад для тих, які будуть вірувати в Нього, для Життя Вічного.” (1 Тим 1:12-16).

Усе це відбулося вже після розп’яття Ісуса, із втіленим Ісусом Павло не зустрічався, тільки через деякий час він мав особисті контакти з Його учнями. Але Павло відразу ж після свого навернення до християнства повністю віддався Божому водійству і з усією своєю неабиякою енергійністю став працювати над перетворенням себе, використовуючи, зокрема, медитативні прийоми, що даються Богом.

До того ж Бог доручає Павлу особливу місію — перетворювати в нову віру язичників Римської імперії за межами Іудеї.

Павло проповідував жагуче, створював усе нові і нові християнські громади, сперечався з релігійними лідерами язичників, був неодноразово побитим до смерті, але Бог повертав його в тіло — і Павло знову рвався в битву.

Павло написав багато Послань, звернених до різних християнських громад. У цих Посланнях переплітаються кілька тем, які почасти настільки суперечать одна одній, що згодом історики навіть висували версію про те, що в Посланні Павла кимось були додані його власні “моралі”: настільки різні за стилем та інтелектуальним рівнем окремі їх частини. Але пояснення протиріч у цих текстах логічно випливає із суперечливості самого Павла.

Він просто не встиг змінитися увесь до кінця. Щоб перетворитись на цілісну Божу людину, йому потрібно було б років 10 спокійного учнівства. Але їх у Павла не було, і він жагуче воював із самим собою колишнім — між проповідями, побиттями, поневіряннями в холоді та голоді, ув’язненнями...

І простимо ж йому те, що найвищі Одкровення від Бога він перемежовував зі сплесками ненависті проти “мужоложців”, “скотоложців”, “любодіїв” і “любодійок”... Адже саме він першим в історії християнства і на противагу Вченню Ісуса Христа проголосив “анафему” — прокляття від імені християнської церкви (1 Кор 16:22).

Його Послання як послужили на благо людству, так і стали сильною спокусою для наступних поколінь християн — ще сильнішою, аніж “Одкровення” Іоана. Бо вони “узаконювали”, будучи включеними до Нового Завіту, не тільки ніжність, лагідність, гармонію, прощення — але й діаметрально протилежне: гнів, злісну нетерпимість до тих, хто “не такі, як я”, прокляття...

Саме Павло та Іоан також “розвинули” ту абсурдну теорію, що нібито можна свої гріхи змити чужою кров’ю, чужим стражданням. (Про це ми вже говорили на початку глави “Покаяння”). Вони почали затверджувати в своїх Посланнях, що безвинно вбитий Ісус був Агнцем Божим, Якого Бог-Отець нібито послав у жертву... Самому Собі — на спокуту людських гріхів... “А як закон, ослаблений плоттю, був безсилий, то Бог послав Сина Свого в подобі плоті гріховної в жертву за гріх...” (Рим 8:3), “... Кров Ісуса Христа, Сина Його, очищає нас від усякого гріха” (1 Ін 1:7), “... Він є умилостивлення (Бога-Отця) за гріхи наші, і не тільки за наші, але й за гріхи всього світу” (1 Ін 2:2), “... Він явився для того, щоб узяти гріхи наші...” (1 Ін 3:5)... От у результаті й вийшло, що нам досить лише ввірувати, що Ісус справді був Христом, — і більше нічого робити не треба: наші гріхи вже прощені, рай гарантований...

* * *

Християнство в Римській імперії утверджувалося не просто. Були і гоніння, і масові вбивства християн. Їх розпинали на хрестах уздовж доріг. І тоді інші християни добровільно йшли здаватися катам, щоб загинути на хрестах за віру, хоч цим уподібнившись Христу...

Як це несхоже на тих нинішніх “віруючих”, які, називаючи себе християнами, не здатні навіть на найменші зусилля над собою, наприклад, “не можуть” кинути курити...

З Волі Бога й завдяки особистим подвигам апостолів та інших героїв християнство згодом охопило більшу частину Європи, а з неї — обидві Америки, Австралію; багато християн є в Азії, Африці. Нині майже третина населення Землі сповідує християнство. Тільки через тисячу років після свого виникнення воно дійшло й до Росії [24,27].

... А зараз нам треба підійти до дуже важливого розуміння того, що слово “християнство” має два принципово різних значення: християнство — як Вчення Ісуса Христа і християнство — як те, у що його перетворили люди в конкретних країнах і в конкретні історичні епохи.

Від самого початку християнства і до наших днів серед людей, що вважають себе християнами, були і щирі послідовники Христа, і ті, хто лише вдавали християн — заради задоволення своїх низьких пристрастей: прагнення панувати над іншими, грабувати, знущатися, вбивати... Були і будуть ті, хто так нічого й не зрозуміли у Вченні Христа, хоча вважають себе істинно віруючими; таких, може, і більшість... Та втім, ці глави — не про історію земного християнства, а про Вчення Ісуса Христа.

Свобода волі

Може виникнути запитання: “А як же Бог попустив включення неякісного матеріалу в Новий Завіт?”

Відповідь тут така: один із найважливіших принципів у роботі Бога за виховання нас — надання нам досить великої свободи волі, тобто права вибору свого життєвого шляху. Хочеш іти до Мене? — Іди! Давай руку, допоможу! Хочеш іти в протилежний бік? — Що ж, іди, але постарайся, будь ласка, все-таки знайти Мене, Я буду тобі весь час нагадувати про Себе...

Те, куди прагне сама людина розумом і свідомістю, є для Бога важливим показником того, як, якими методами, цій людині допомагати. Заради можливості використовувати цей принцип — навіть у Святі книги, насичені інформацією про Істинний Шлях, Бог попускає включення інформації, яка спокушає.

Ми можемо дивитися на все це, як на уроки з психології нашого Вищого Вчителя; ці заняття включають часте тестування нас на рівень духовного просування, інтелектуальну та етичну розвиненість.

У зв’язку зі сказаним доречно навести кілька цитат із Нового Завіту. Перша — з 1-го Послання до коринф’ян (6:12) апостола Павла: “Усі мені дозволено, та не все корисне...”.

Про це ж говорив і Ісус: “Горе світові від спокус, бо потрібно, щоб пройшли спокуси; (при цьому) горе такій людині, через яку спокуса приходить” (Мф 18:7).

Принцип свободи волі припускає, що підсумки кожного етапу навчання підбиваються періодично, замість того, щоб негайно заохочувати або карати за кожне прийняте людиною рішення. Щоб пояснити це, Ісус розповів притчу про сіяча (Мф 13:24-30):

Власник поля посіяв на ньому добре насіння. Але вночі прийшла людина-ворог і на те ж поле посіяла бур’яни. Коли зійшли посіви, і все це виявилося, слуги запитують у господар: “Чи добре насіння сіяв ти на полі твоєму? Звідки ж на ньому плевели?... Якщо хочеш, ми підемо, виберемо їх?” Але господар відповів: “Ні, — щоб, вибираючи плевели, ви не повисмикували разом з ними пшеницю. Залиште зростати разом і те, і інше до жнив; і під час жнив я скажу женцям: зберіть спочатку плевели й зв’яжіть їх у снопи, щоб спалити їх, а пшеницю заберіть у житницю мою”. У цій притчі “насіння” — це інформація — щира або помилкова. Завдяки їй на “полі” може вирости добрий “урожай”, а також “бур’яни”. Але потрібен час кожній людині — час до “жнив” — щоб через особистий пошук, особисті рішення визначитися: ким йому стати — «пшеницею” чи “бур’яном”.

Якщо ж тебе щось спокушає — Ісус радив вчиняти із собою суворо, для власного ж блага: “Якщо рука твоя чи нога твоя спокушає тебе — відсічи її і кинь від себе: краще тобі ввійти в Життя (Істинне) без руки чи без ноги, ніж, дві руки і дві ноги маючи, бути вкинутим у вогонь вічний (пекла). Коли око твоє спокушає тебе — вирви його і кинь від себе: краще тобі з одним оком у Життя увійти, аніж з двома очима бути вкинутим у геєну вогненну” (Мф 18:8-9).

Така боротьба із собою теж є вираженням своєї свободи волі.

І саме використовуючи свободу волі, ми будуємо свої долі.

... Але свобода волі не безмежна.

Бог втручається, наприклад, тоді, коли комусь настав час зробити поворот у його житті, але інерція колишнього руху цьому заважає. Згадаємо, хоча б, різкі зміни в житті тих, хто мав щастя стати особистими учнями Ісуса, надрізкий поворот у житті Павла, долях великої кількості людей, яких згодом урятувало з темряви неуцтва Вчення Ісуса Христа.

Бог також втручається в тих випадках, коли люди затівають щось, що не повинне відбутися, що зашкодить духовному прогресу будь-когось із втілених. Якщо ми думаємо інакше — ми недоусвідомлюємо, помиляємося.

Бог має досконалу Любов, досконалу Мудрість, досконалу Силу. Він не може “не помітити”, “проспати” що-небудь. У Нього немає ворогів, здатних ефективно боротися проти Нього. Казки про Його “битви” з дияволом — це всього лиш казки, і хто сприймає їх серйозно —... це характеризує його інтелектуальний рівень... Бог здатний матеріалізувати або дематеріалізувати все, що завгодно, наприклад, тіло лиходія, що затіває те, що (об’єктивно!) не повинне відбутися.

Якщо ж щось таке сталося — то воно повинне було відбутися, і Бог був “у курсі справи”. Наше завдання тут — постаратися зрозуміти причину.

Ми повинні навчитися довіряти Йому. (Хоча не повинні робити дурниці, за які Йому доведеться робити нам боляче).

Якщо совість чиста — боятися нема чого! Якщо ж не чиста — треба щиро каятися і виправляти те, що накоїли.

Якщо ж ми, маючи чисту совість, боїмося чогось земного, крім можливості нашкодити комусь своєю необережністю або недосвідченістю, — значить у нас ще слабка віра, слабка любов до Нього. “У любові немає страху, але довершена любов виганяє страх...Той, хто боїться, недовершений у любові” (1 Ін 4:18). “... Жодна з них (пташок) не впаде на землю без волі Отця вашого; у вас же і волосся на голові все полічено; не бійтеся ж: ви дорожчі за багатьох... пташок” (Мф 10:29-31).

Якщо ж хтось говоритиме, що Бога немає, оскільки є землетруси, урагани, війни, або що Він — злий, і тому я вірувати в Нього не буду, або що Йому не впоратися з дияволом... — то постараємося зрозуміти, що в плани Бога не входить зробити людям на Землі рай. Якби на Землі був рай — то в нас не було б настільки потужних стимулів із нього рватися кудись іще.

Навпаки, нам є сенс пам’ятати, що тут не можна жити в ліні: інакше Він підганятиме нас через біль — для нашого ж блага.

Життя на Землі — це не є Життя Істинне, це — усього лиш досить короткий навчальний курс, можливість стати кращими, виправити свою долю заради життя прийдешнього, наблизитися до Кінцевої Мети.

А якби не було воєн та інших нещасть — то не було б і можливостей проявляти самовідданий героїзм на благо інших, або, навпаки, зраджувати, злякавшись болю або загрози смерті свого тіла...

Земні катаклізми — це всього лиш прискорювачі еволюції людей, які в них залучені. Це — можливість стати кращими.

Доля

Ми вже говорили про те, що еволюція кожної душі триває протягом тисячоліть, причому проміжки між втіленнями зазвичай набагато триваліші, в порівнянні із втіленими станами. Звідси випливає, що основне життя кожного з нас протікає саме у позатілесній формі; звідти ми спостерігаємо всі блукання в матеріальних ілюзіях безлічі інших утілених людей.

Але, опинившись у тілах, майже всі ми начисто забуваємо за роки немічного дитинства все те, що було до народження на Землі: адже життя тепер стає занадто несхожим на попереднє, бо можливості сприйняття у свідомості, яка втілилася, різко обмежуються. Вона тепер здатна вловлювати тільки ту частину зовнішньої інформації, яку отримує через матеріальні органи почуттів свого тіла; від колишньої свободи пересування зі швидкістю думки і безпосереднього сприйняття всього без допомоги органів почуттів не залишається й спогадів.

І хоч ми й забуваємо те, що було до народження в тілі, проте життя триває, а не починається заново. А відповідно, триває й доля, сформована в попередньому втіленні.

Народившись на Землі, кожний з нас уже має долю, що є не що інше, як складений Богом оптимальний план подальшого розвитку. Це — вроджена лінія долі; вона складена з урахуванням того, чому кожний з нас уже навчився, і того, чому ще йому треба буде навчитися в черговому земному житті.

Як тільки дитина доростає до того віку, коли починає приймати етично значимі рішення, з’являється все наростаюча можливість впливів на її долю, зміни долі як у кращий, так і в гірший бік.

Значний вплив на подальше життя може спричинити правильне або неправильне виховання дитини. Але при цьому треба пам’ятати, що ті або інші батьки (спроможні дати те або інше виховання), соціальне середовище, в якому відбулося народження, — все це теж обраховано Богом відповідно до долі того, хто втілився.

Можливості кожної народженої людини не безмежні. Головним їхнім обмежувачем є рівень їхньої інтелектуальної зрілості, що визначає здатність уміщувати інформацію того або іншого ступеня складності.

Наприклад, можливості олігофрена (уродженого розумово відсталого) вкрай обмежені. Але — хто він, цей олігофрен? Чи в тому тільки причина, що його батьки були алкоголіками або в матері була патологія вагітності? Ні: адже ці чинники були відомі Богові ще до того, як Він відправив цю душу в конкретне тіло. І ця душа вже мала свою власну долю, як і батьки дитини у зв’язку з її народженням. А народилося в них зовсім не нещасне і страждаюче через хворобу дитя, а всього лиш той, хто ще не встиг розвинути в своїй особистій еволюції інтелект.

З іншого боку, люди, які вже мають досягнення в інтелектуальному вдосконалюванні в своїх минулих земних життях, можуть, увійшовши у вірний струмінь осягнення вищої релігійної Мети і маючи високу особисту спрямованість до Неї, зробити винятково багато, зокрема, завершити духовну самореалізацію і допомогти просунутися до неї іншим.

Інтелектуальне вдосконалювання

Новий Завіт дає нам можливість поспостерігати релігійність людей різного інтелектуального рівня.

Вищий рівень представлений, наприклад, Самим Ісусом; і ніхто з навіть найближчих учнів не зміг відразу вмістити своїм розумом всю повноту Його Вчення.

Другий зверху рівень — найближчі учні Ісуса, які намагалися зрозуміти Вчителя, і це їм частково вдалося.

Третій рівень — люди, що досягли високого соціального становища в тому суспільстві, які знали і дотримувалися земних релігійних традиції, що стосувалися обрядовості і правил поведінки, але виявилися нездатними до сприйняття живих слів Бога.

І нижчий рівень — це ті, які могли мислити лише за такими формулами: “Мені дають — добре!”, “Мені перестали давати — погано!”.

Розвинений інтелект тієї чи іншої людини далеко не завжди збігається з високим рівнем її етичного розвитку. Але етична досконалість неможлива без розвиненого інтелекту. Тому, прагнучи до духовної самореалізації, дуже важливо приділяти увагу роботі з удосконалювання інтелекту.

Що сприяє цьому? Насамперед — одержання освіти, різноманітна і особливо творча праця, робота над книгами, участь у теоретичному пошуку. Сучасне високорозвинене в науковому і технічному плані суспільство — найсприятливіша можливість для прикладання розуму і його вдосконалювання.

... Переклад Нового Завіту російською мовою далекий від ідеалу. Глибоке значення багатьох висловів Ісуса “зрізане” перекладачами, які виявилися нездатними зрозуміти ідеї, що знаходяться набагато вище їхнього рівня інтелектуального сприйняття.

Але одна помилка перекладу виявилася просто катастрофічною. Це — фраза “Блаженны нищие духом, ибо их есть Царство Небесное” (Мф 5:3). Із цього перекладу безліч російськомовних читачів Нового Завіту зробили висновок про пропаганду Ісусом інтелектуального примітивізму, а також паразитизму.

Але Ісус говорив зовсім про інше! Він говорив про блаженство прийдешнє не жебраків-паразитів, а тих, хто відмовився від володіння матеріальними цінностями — незаможних, причому не через лінь, пияцтво чи інші подібні причини, а за релігійним переконанням, за “духом” (рос. — “по духу”), а не “духом”.*

Блаженні будуть у Царстві Небесному ті, хто відмовився від володіння земним, від потягів до багатства земного — бо ж Багатством їхнім буде Отець Небесний, якщо присвятити себе Спрямованості до Нього; “Не збирайте собі скарбів на Землі... але збирайте ж собі скарби на Небі..., бо, де скарб ваш, — там буде й серце ваше” (Мф 6:19-21), — ось один із найважливіших постулатів Його Вчення.

Щодо мудрості, то Ісус учив так учнів: “Незнання є мати дурного для нас, незнання слугує смерті (духовній)... Ті ж, хто перебуває в Істині, сповняться Досконалості, коли вся Істина (їм) відкриється... Наскільки (ж) могутніша вона (від) незнання та омани! Вона дає Свободу.

Логос (Ісус) сказав: “Якщо ви пізнаєте Істину, Істина зробить вас вільними. Незнання — це рабство. Знання — це Свобода.”

Якщо ми пізнаємо Істину, ми знайдемо плоди Істини в нас самих” (Євангеліє від Пилипа, 123).

“... Будьте мудрими... і чистими!...” (Євангеліє від Хоми, 44).

Про пияцтво

“Я підвівся посеред світу цього, Я явився їм у плоті. Я знайшов усіх їх п’яними, не знайшов нікого з них, хто прагне (Істини), і Я засмутився за дітей людських. Бо вони сліпі... і не бачать, що вони приходять у світ сей порожніми... і шукають знову піти... порожніми... Вони п’яні. Коли вони відкинуть своє вино — нехай... покаються!” (Євангеліє від Хоми, 33).

“Будьте тверезі, пильнуйте, бо супротивник ваш диявол ходить, рикаючи, наче лев, і шукає, кого б пожерти!” (1 Пет 5:8).

“Зважайте на себе, щоб ваші серця не обтяжувались об’їданням та пияцтвом!...” (Лк 21:34).

“... Будемо поводитися благопристойно, не віддаючись ані бенкетуванню, (ані)... пияцтву...” (Рим 13:13).

“Краще не їсти м’яса, не пити вина і не чинити нічого такого, від чого брат твій спотикається, або спокушається, або знемагає” (Рим 14:21).

“І не впивайтеся вином, від якого буває розпуста; а наповнюйтеся Духом!...” (Еф 5:18).

Труд — чи паразитизм?

Типова картина російської дійсності — шеренги жебраків-професіоналів, що вишиковуються в православних храмах. Усі вони ретельно осіняють себе хрестами: наче моляться за нас (хоча чого варті молитви цих людей-паразитів?)... Серед них дуже мало тих, хто потрапили в якесь лихо і дійсно гостро потребують грошей; інші ж просто обрали паразитизм своєю професією.

І їм подають: адже Ісус Христос сказав: “Кожному, хто просить у тебе, дай...” (Лк 6:30).

Але про чи таке “подаяння” говорив Він?

Він Сам досяг усього: Він був єдиносущий Отцю. Тому, Хто в Злитті з Отцем, — нічого земного більше не потрібно, і Він готовий умерти тілом, щоб воскреснути повністю в Отці; тіло для Нього — лиш перешкода, і тільки Воля Отця змушує Його ще підтримувати існування тіла.

Ісус жив не для Себе, Він жив для людей. І віддавав їм усе, що мав, усього Себе. І до такого ж Він закликав і Своїх послідовників. Навіщо вам ще потрібно щось земне? Ми ж з вами працюємо: проповідуємо Істину, зціляємо, нам раді, нас завжди нагодують, ми маємо одяг, нам дадуть притулок на ніч і в негоду. Що ще потрібно на Землі? Осягайте ж Отця! І не шкодуйте віддати нужденним те, що маєте. “... Не піклуйтесь про душу вашу, що вам їсти, ні про тіло, — у що вдягнетеся. Душа більша за їжу, і тіло — за одяг. Погляньте на воронів: вони не сіють, не жнуть; у них немає ні комор, ні житниць, і Бог годує їх; наскільки ж ви кращі за птахів!... Погляньте на лілеї, як вони ростуть: не трудяться, не прядуть. Кажу ж вам, що й Соломон у всій славі своїй не одягався так, як одна з них... Отже, не шукайте, що вам їсти або що пити, і не турбуйтесь (про це), бо всього того шукають люди світу цього; ваш же Отець знає, чого потребуєте. Краще шукайте Царства Божого, а те все додасться вам. Не бійся, мале стадо!... Зробіть собі... скарб, що не зменшується на Небесах, куди злодій не наближається... Бо де скарб ваш — там і серце ваше буде.” (Лк 12:22-34).

І більше того: одного разу “... запитав Його один з начальників, кажучи: “Учителю благий! Що мені робити, щоб успадковувати життя вічне?”... Ісус сказав йому: “Ще одного не вистачає тобі: все, що маєш, продай і роздай убогим... і йди слідом за Мною...” (Лк 18:18-22). Ісус знав, що та людина, аби захотіла стати учнем, — то змогла б домогтися успіхів. Але вона не захотіла — і учнем не стала...

До кого звертався Ісус, коли пропонував залишити все земне: до обраних і гідних того, щоб стати Його учнями, — чи ж до всіх людей? Звичайно ж, до перших.

Так, прийшов Він якось з учнями в дім Марії Магдалини і її сестри Марфи. Марія “... сіла біля ніг Ісуса і слухала слово Його. Марфа ж клопоталася про велике частування і, підійшовши, сказала: “Господи!... Що сестра моя покинула одну мене служити? Скажи їй, щоб допомогла мені.” Ісус же сказав їй у відповідь: “Марфо! Марфо! Ти турбуєшся і клопочешся про багато що. А потрібне тільки одне; Марія ж благу обрала частку, яка не відніметься від неї.” (Лк 10:38-42).

Але хто б тоді, все-таки, нагодував гостей, якщо не Марфа? Навіщо ж тоді Ісус сказав їй ці слова? Чи не для того, щоб виправдати перед Марфою поведінку улюбленої Його учениці Марії? Марфа ж, зі свого боку, теж робила те високе, на яке була здатна.

Хто був гідний того, щоб опинитися серед найближчих учнів Ісуса? Ледарі й паразити? — Ні!

Ісус сподівався передати Своїм найближчим учням якраз високі знання про збагнення Отця Небесного. Це — заключні етапи особистої еволюції людських душ. А готуватися до них людина повинна через розвиток у собі Любові, Мудрості і Сили в цілком земних справах — у сексуальній і батьківській любові, у матеріальному забезпеченні себе і родини, у допомозі друзям і всім, кому вона могла би допомогти, у захисті їх від злочинних зазіхань людської мерзенності, у прагненні поліпшити матеріальне та духовне існування всіх людей... Тільки коли людина розвине себе в усьому цьому — екзотеричному — тоді настає час зайнятися серйозною езотеричною роботою, сенс якої — пізнання Бога-Отця і Злиття з Ним.

Тільки незначний відсоток людей стають здатними до останнього. Інші ж повинні поки що вдосконалювати себе, насамперед, у труді на благо інших при паралельному вивченні релігії, зміцненні себе у вірі та релігійній етиці.

“Бо той, хто працює, достойний нагороди своєї (“гідний їжі”)” (Мф 10:10). Саме так: “... бо робітник вартий винагороди своєї (за свою працю)...” (Лк 10:7).

Причому, хто працює — той і зобов’язаний бути в матеріальному забезпеченні: “Який воїн служить коли-небудь на своєму утримуванні? Хто, насадивши виноград, не їсть плодів його? Хто, пасучи стадо, не їсть молока від стада? Чи тільки за людським міркуванням я це кажу? Чи не те ж говорить і закон? Бо в Мойсеєвім законі написано: “Не зав’язуй рота волові, що молотить!” Чи про волів турбується Бог? Чи, звичайно, заради нас говориться? Так, для нас це написано, бо хто оре, повинен орати з надією, і хто молотить, повинен молотити з надією одержати те, чого чекає.” (1 Кор 9:7-10).

Ісус і апостоли не вирощували самі пшеницю, не пасли худоби, не зводили будинки. Але вони служили людям набагато вищим служінням — тим, що ті люди самі ще не могли здійснювати. Вони — показували дорогу до Бога. І тому теж були гідні їжі!

“Чи всі апостоли? Чи всі пророки? Чи всі вчителі? Чи всі чудотворці? Чи всі мають дари зцілення?... Дбайте про дари більші — і я покажу вам шлях іще кращий.” (1 Кор 12:29-31).

“... Ми... ні в кого не їли хліба дарма, але були в труді і подвизі вночі і вдень... — не те, щоб ми не мали влади, але щоб себе самих дати вам на зразок, щоб ви наслідували нас. Бо коли ми були у вас, то заповідали вам таке: якщо хто не хоче трудитися, той нехай і не їсть... Коли ж хто не послухає слова нашого в цьому посланні, ... і не знайтеся з ним... Тільки не майте його за ворога...” (2 Сол 3:8-15). “Благаємо ж вас... робити своє діло і працювати своїми власними руками, як ми наказували вам...” (1 Сол 4:10-12).

Всі люди повинні трудитися. Ісус трудився. Хто не трудиться, щоб забезпечити себе і допомогти іншим (якщо може це), — той паразит, що не має шансів на наближення до Бога.

І от запитання: чи повинні ми заохочувати паразитизм у людях, потураючи їм у цьому? Шкодимо ми їм цим чи допомагаємо?

Хай ніхто не зробить висновок зі сказаного, що подавати, а точніше — дарувати, не треба. Дарувати — треба. І не тільки гроші. У цьому — наша любов. Але дарувати треба гідному того. У цьому буде наша мудрість.

І нехай запам’ятаються слова Ісуса: “Блаженна людина, яка потрудилася: вона знайшла (правильне) життя” (Євангеліє від Хоми, 63).

Люди

Ісус прийшов на Землю заради того, щоб допомогти людям знайти Отця Небесного. Він намагався говорити їм про Отця, але тільки деякі змогли розуміти Його слова, та й ті сприймали лише частково.

Тоді Ісус пішов на велику самопожертву: Він добровільно віддав Себе на мученицьку смерть через розп’яття — щоб пам’ять про те, що Він говорив, не зникла, а послужила наступним поколінням людей.

Він приніс Себе в жертву людям (а зовсім не Богові, як фантазували деякі апостоли), Він дуже сильно їх любив і віддав усього Себе, щоб допомогти їм.

Але при цьому Він класифікував людей за такими групами:

Перша — “свині” і “пси”, перед якими нема сенсу розкидати перли духовних знань, бо вони ті перли розтопчуть ногами, а потім розтерзають і вас (Мф 7:6).

Друга — лицеміри-“вовки” (Мф 10:16; 23:13-35).

Третя — ті з небагатьох, які насправді здатні приймати вищі знання.

Про це Він говорив без ненависті до “псів”, “свиней” і “вовків”. Він розумів, що вони — всього лиш нерозумні діти, якщо дивитися на їхній вік з погляду еволюції їхніх душ; і вони “не знають, що роблять”, навіть розпинаючи Його (Лк 23:34).

До такого ж ставлення до них Він закликав і інших людей: “... Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, — (і) щоб ви були синами Отця вашого Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних.” (Мф 5:44-45).

Сказане є цінністю не тільки для історичного аналізу. Бо ця класифікація людей і їхньої поведінки типова для будь-якого суспільства, будь-якої країни. Зокрема, з тими ж самими явищами зіштовхується будь-який Месія або духовний лідер, який несе людям якраз високі знання про Бога і Шлях до Нього: він зрештою переконується, що, скільки не говори юрбі учнів про Вище, — переважна більшість нездатна це вмістити і з першою ж нагодою виявляє схильність опуститися до примітивних релігійних ігор, а те й гірше, а також має схильність зраджувати та убивати тих, хто, аби допомогти їм, жертвували собою.

Але це не означає, що допомагати їм марна справа. Допомагати треба, тільки не слід розраховувати на швидкий результат: просто розвиток молодих душ іде повільніше, ніж хотілося б еволюційно-дорослим лідерам. І в учнів ще є час до “жнив”.

Розглянуті психологічні закономірності поведінки різних еволюційно-вікових груп людей пояснюють багато соціальних процесів і явищ, зокрема прояву релігійного або політичного фанатизму, а також, наприклад, сприяють розумінню того, що таке “патріотизм”.

Патріотизм

Слово патріотизм походить від латино-грецького патер — отець. Цим терміном позначають відчуття приналежності до якоїсь соціальної спільноти — сімейної, родинної, племінної, національної, державної, релігійної тощо.

Чим примітивніше конкретне соціальне середовище — тим за більш дрібними ознаками поділяють і об’єднують себе люди у своєму самовідчутті, а звідси — велика конфліктність у такому середовищі.

“Роздування” патріотичних ідей у досить великих національно-державних або релігійних об’єднаннях може призводити до зростання нацистських (фашистських) настроїв. Вони захоплюють частину суспільства, схильну до агресії, яка представлена найменш розвиненими в еволюційному плані людьми. Якщо на чолі збуджених фашистськими ідеями примітивних мас опиняються досить сильні диявольські особистості, то можуть виникати масштабні війни з метою знищення або поневолення “неповноцінних” (або наділених іншими подібними епітетами) народів та захоплення їхнього майна і територій.

В інших випадках ідеї патріотизму можуть використовуватися для захисту від нападу або звільнення від окупації.

Але вищий патріотизм — це об’єднання людей відчуттям Отця-Бога своїм Вищим Ієрархом, батьківщина ж для нас — Його Творіння або навіть і всесвіт. У такому випадку всі люди та інші втілені і невтілені сутності всесвіту опиняються членами однієї-єдиної родини різновікових братів і сестер — дітей Єдиного люблячого всіх Бога-Отця.

Так насправді і є, саме така ситуація у всесвіті. Тільки зрозуміти це не в змозі заражені егоцентризмом і злістю людці, осліплені жагою володіти земним. А таких почасти виявляється “переважна більшість”...

... Ідею Богоцентризму, патріотизму, де Патером відчувається саме Бог-Отець, проповідував Ісус серед всіх народів, серед яких Він побував. Євангеліє “Життя Святого Ісси, найкращого із синів людських” дає уявлення про Його проповіді в Індії та Персії.

Так, індійцям Він говорив: “Існує... тільки Він — Єдиний — Який хоче — і творить; Він існує споконвічно, буттю Його немає кінця; Йому немає нічого подібного ні в небесах, ні на Землі. Великий Творець не розділив Своєї влади ні з ким; ... володіє (усім) одна (тільки одна) Його всемогутність. Він зволів — і світ з’явився; однією (лише) Божественною думкою Він зібрав води і від них відокремив сушу земної кулі. Він — причина загадкового життя людини... Предвічний Законодавець — один. Немає інших богів, крім Нього. Він не розділив світ із ким-небудь іншим, не розмовляє ні з ким про Свої наміри.” (5:16-18; 6:10).

Про те саме Він проповідував і зороастрійцям Персії: “Не про нового бога Я сповіщаю, а про нашого Отця Небесного; Він існував до початку всього і буде існувати після вічного кінця (цього Творіння)... Він — виключно тільки Бог Добра, Котрий, як отець сімейства, робить тільки благо Своїм дітям, прощає їм всі провини, якщо вони каються.

... До Нього вам і необхідно звертатися, щоб одержати розраду в прикростях, допомогу в трудах, зцілення від хвороб. Той, хто надіється не отримає від Нього відмови. Коли ви захочете звернутися до Нього — станьте знову дітьми...” (8:6,17-19; 11:12-15).

Тому ж самому Ісус учив і в Іудеї, закликаючи возлюбити Отця Небесного і відчути себе Його дітьми.

Цю ж думку продовжував апостол Павло: “... Схиляю коліна свої перед Отцем..., від Якого іменується всякий рід* на Небесах і на Землі...” (Еф 3:14-15).

* * *

... Якщо дивитися з глибин багатомірності — здалеку — убік Землі, то вона нагадує куряче яйце, позбавлене шкарлупи, та занурене в прозору, сяючу ніжністю рідину-світло. “Білкові оболонки” навколо “жовтка” — це шари Святого Духа. А в глибині під ними — субстрат, на який Він висадив нас — щоб ми виросли і визріли до тієї стадії, коли набудемо стану бачити Його, любити Його, спрямуватися до Нього і влитися в Нього, ставши Ним. Навіщо ж нам ворогувати один з одним, замість того, щоб всю увагу направити на Нього — нашого Небесного Отця, Який є Ціллю кожного з нас?

Що таке людина

У книзі “Буття” Старого Завіту є слова про те, що Бог створив людину за подобою Своєю. Звідси дехто з людей, впевнених, що людина є тіло, зробив висновок про те, що Бог-Отець також подібний до людського тіла; на підставі цього й почали малювати Бога-Отця у вигляді дідка на хмарині.

Але людина — не тіло, вона — свідомість, одиниця енергії свідомості, яка усвідомлює себе і те, що живе вона тимчасово як у тілі, так і поза ним. І Бог — теж Свідомість.

Звичайна людина — маленька свідомість. Бог же — Безмежний Океан Свідомості всього всесвіту.

І завдання кожного з нас — досягши якісної Богоподібності, а також достатнього зростання за кількісним показником, — влитись у той Океан і злитися з Ним.

Але просто стати розумними та великими — це ще не все. Бо людина, що посилається в світ матерії вдосконалюватися, звикає жити, навіть коли в неї вже немає тіла, в щільних просторових мірностях. А від цих мірностей Отець настільки далекий, що Його звідти навіть і не видно. Навіть перебуваючи в безтілесній формі, як дух, людина не може проникнути в більш тонші просторові світи; і далекі від Досконалості люди-духи можуть знати лише дещо про Бога, але ніколи не бачили і не відчували Його.

Щоб пізнати Творця, треба стати:

а) інтелектуально розвиненими до такого рівня, щоб розібратися, куди і як іти до Бога, з урахуванням того, що Шлях до Обителі Отця набагато складніший будь-якої дороги на Землі,

б) етично досконалим — щоб Бог підпустив до Себе, інакше — не підпустить,

в) сильними, тому що для того, щоб проникати з однієї мірності в іншу і закріплюватися в кожній із них, потрібні незмірні сила та витривалість; причому йдеться про силу не тіла, а якраз свідомості. Більше того, це свідомість повинна навчитися перебувати в тонкості Творця; розвиток грубої сили свідомості є рухом у протилежний від Бога бік.

Завдання пізнання тонких просторових мірностей полегшуються тим, що організм людини (не тіло, а саме організм) є багатомірною структурою; матеріальне ж тіло — тільки один із його шарів. Можна говорити, що кожна людина потенційно вже представлена в усіх тонких світах. Ця ситуація не така, як її описують у своїх книгах окультисти, також немає сенсу звертати увагу на вигадані ними назви набору нематеріальних “тіл”, які нібито є у кожному з нас.

Але й Святий Дух (1 Кор 6:19), і Бог-Отець (1 Кор 3:16-17) справді “живуть у нас”, перебуваючи в багатомірній глибині безпосередньо під нашими тілами; “Бо Царство Боже всередині вас є” (Лк 17:21), — говорив Ісус. І треба, здавалося б, усього лише зануритись... Але, щоб зробити це, більшості з людей потрібні роки або навіть багато втілень.

Про методи стоншення свідомості ми вже говорили. Стоншення свідомості починається з корекції власної емоційної сфери: відмови від грубих емоцій, культивування тонких. За цим іде очищення та розвиток духовного серця, потім — інших структур організму, а вже за цим — триває робота за межами матеріального тіла, всередині духовного серця, що стало великим.

Найважливішою частиною багатомірного організму людини є її “корінь” (Рим 11:16,18), тобто “сполучна ланка” між чакрою анахатою всередині тіла — і Свідомістю Творця. Пізнаючи поетапно цю структуру власного організму і багатомірний простір, що оточує її, ми опиняємося перед тим фактом, що кожний з нас, втілившись, уже має певний багатомірний “каркас”, який — у процесі духовної Самореалізації (= Богореалізації) — треба лише заповнити свідомістю, що зростає із чакри анахати. Тільки після виконання означеного з’являється можливість не тільки для короткочасних входів в Обитель Бога-Отця — але й для закріплення стійкого перебування в ній у Злитті з Ним.

Тепер можна зрозуміти, що говорилося про Богоподібність людини в Старому Завіті: людський організм — саме в силу своєї багатомірності — є ніби маленькою моделлю всесвітнього багатомірного Абсолюту.

При цьому організм людини має ще одну чудову особливість: енергії, одержувані ним ззовні (насамперед, звісно, від звичайної матеріальної їжі), можуть іти не тільки на забезпечення життєдіяльності тіла, але й використовуватися для зростання індивідуальної свідомості. За рахунок цих енергій ми можемо ростити свідомість подібно тому, як ростуть від матеріальних компонентів їжі працюючі групи м’язів.

Звернемо увагу: саме працюючі м’язи ростуть. А непрацюючі, навпаки, атрофуються. Те ж саме відбувається зі свідомістю: вона росте (якщо справді росте, а не в’яне, наприклад, при домінуванні негативних емоцій або при тривалих виснажливих хворобах) там, тобто в тій просторовій мірності, де вона працює. Спеціальна робота, спрямована на стоншення, звільнення від прив’язки до матерії, на збільшення свідомості, називається медитацією.

Усі процеси перетворення і розвитку індивідуальної свідомості можливі тільки в утіленому стані: адже саме за допомогою органів тіла ми одержуємо енергію, необхідну для цього. Інакше кажучи, організм є ніби фабрикою, здатною переробляти енергію, що міститься в матерії їжі, — на енергію свідомості.

Зверну увагу, що зростання свідомості може бути правильним або неправильним. Останнє буває, коли зростання відбувається в грубих просторових мірностях. А залежить це і від розуміння принципів і мети свого життя, і від ступеня очищення від пороків, і від характеру спілкування з іншими людьми, і від адекватності застосовуваних прийомів духовної роботи, і навіть від того, чим ми харчуємося.

Результатом правильної роботи з розвитку свідомості є “народження” людини послідовно в кожній з тонких просторових мірностей, а також “дорослішання” її там. Це і є те, про що Ісус намагався розмовляти з Никодимом (Ін 3:3,5-7): той, хто “народиться” в Обителі Отця, а потім ще встигне й “подорослішати” там за час втілення, — той стає Єдиносущим Отцю. Ісус про це говорив так: “... Якщо хто не народиться водою і Духом, не може увійти в Царство Боже... Народжене від плоті є плоть, а народжене від Духа є дух”. Але перекладачі не зрозуміли слів Ісуса, переклали їх в міру свого розуміння, після цього зрозуміти, про що мова, взагалі стало майже неможливим...

Порятунок від хвороб

У всіх своїх хворобах винуваті ми самі. Але причин для них, створюваних нами, може бути кілька.

Байдужість (відсутність піклування) до свого тіла — одна з них. “Чому ви миєте всередині чаші й не розумієте того, що Той, Хто зробив внутрішню частину, — зробив також (і) зовнішню частину” (Євангеліє від Хоми, 93), — говорив Ісус. Відсутність елементарних медичних знань, ігнорування найпростіших правил гігієни тіла, куріння, пияцтво, харчування трупами тварин всупереч порадам Ісуса (про це детальніше див. нижче) — це все є етичними причинами.

І навіть якщо мити все тіло з милом щоранку (якщо є можливість) — то вже тільки від цього стан всього організму буде набагато кращим, людина буде здоровішою.

А якщо відмовитися від обжерливого поїдання тіл убитих тварин — це дозволить позбутися багатьох хвороб травної, судинної, нервової систем, хвороб суглобів і м’язів: адже тоді організм перестане засмічуватися солями сечової кислоти і зловісних енергій, що залишилися в трупах з моменту смерті тих тварин.

Бувають ще хвороби вроджені, а також внаслідок травм та інших нещасних випадків, інфекційні, онкологічні тощо — наче і не за безпосередньої провині хворого. Але це — тільки на перший погляд: якщо глибше розібратися — обов’язково можна знайти їхню об’єктивну доцільність. Наприклад, Бог вирішив у чомусь зупинити, пригальмувати, змусити про щось замислитися, направити на вивчення причин і механізмів хвороб у медичному ракурсі, розширюючи кругозір, розвиваючи інтелект. Або було потрібно показати хворому, що таке бути інвалідом, калікою, якщо в попередньому житті сам когось зробив таким...

Трапляються і такі випадки, коли людина занедужує, щоб з кимось через це зустрітися і одержати духовне пробудження від нього.

Зустрічаються також хвороби виключно енергетичної природи, наприклад, внаслідок енергетичної невідповідності сексуального партнера або диявольських якостей когось із членів родини, товаришів по роботі. Іноді це потрібно сприйняти як “підштовхування” Богом до того, щоб радикально змінити свою життєву ситуацію, змінивши місце проживання, роботу тощо.

Цікаві бувають зустрічі через хворобу із цілителями. І напевно дуже багато людей одержали духовне пробудження саме завдяки їм.

А через дуже важкі хвороби Бог багатьох людей змусив повернутися обличчям безпосередньо до Себе, коли звертання до Нього залишалося останньою надією на полегшення. Хтось із них незабаром одержував зцілення тіла, інші, сформувавши навіть початкову спрямованість уваги до Нього, поліпшували собі долю на подальше життя. В обох випадках усе пройшло добре. Хоча, звичайно, краще було б те ж саме зробити добровільно, без хвороби.

Чудеса зцілень, які робив Ісус, а потім — Його учні, мали дві головні мети: а) дати людям факти чудес і через це спонукати їх до здійснення особистих духовних зусиль; б) змусити людей звернути увагу на цілителя і слухати його.

Ісус говорив, звертаючись до Отця: “... Син Твій прославив Тебе; як Ти дав Йому владу над усякою плоттю” (Ін 17:1-2). І до людей: “Отець, Який в Мені перебуває, — Він творить діла. Вірте Мені, що Я в Отці і Отець у Мені” (Ін 14:10-11).

Однак ситуація, в яку потрапляють зцілені, виявляється для них непростою: адже багато хто з них отримали зцілення задарма. І тоді воно ставало для них авансом: зміниш своє життя — добре, не зміниш — буде ще гірше. Тому комусь зі зцілених Ісус говорив: “Дерзай, чадо! Віра твоя врятувала тебе” (Мф 9:22), а комусь: “... Ось ти видужав; не гріши більше, щоб з тобою не сталося чого гіршого” (Ін 5:14).

Багато зцілень, здійснених Ісусом та апостолами, було пов’язано з вигнанням бісів (Мф 8:16; 8:28-34; 9:32-34, і ін.). У зв’язку із цим доречно обговорити: хто ж такі — біси?

Біси і дияволи — це мешканці пекла. Ними можуть бути — за попередніми втіленнями — люди і тварини різних біологічних видів: мавпи, крокодили, собаки, кролі, жаби та інші. Їх усіх об’єднує те, що вони отримували в останньому земному житті задоволення від заподіяння шкоди іншим істотам, розвили в собі відповідні здібності, і потрапили завдяки цьому до пекла, а тепер використовуються Богом для напоумлення втілених людей.

Дияволи, на відміну від бісів, — це енергетично могутніші мешканці пекла. Ними можуть ставати, наприклад, ті, хто за земного житті “успішно” удосконалювалися в чорній магії або ж просто стали жертвами злочинно нерозумних і етично неспроможних викладачів езотеричних знань, таких, про які я писав у книгах [6,7,9,10,15].

Бісів і дияволів звісно можна бачити (ясновидінням) у вигляді, що відповідає їхньому попередньому втіленню, або ж у вигляді згустку чорної енергії — амебоподібного та рухливого, або локалізованого нерухомо в якомусь органі тіла хворого. Іноді вони можуть набувати і чужого вигляду.

Біси зазвичай “втікають” від спрямованого на них впливу цілителя — спочатку переміщуючись у межах тіла одержимого, намагаючись сховатися в ньому, потім “здаються” і залишають тіло.

Якщо ж цілитель натрапляє на особливо сильного духу-диявола, то той може дати потужну енергетичну відсіч, і не кожний цілитель витримує такий удар.

А іноді буває, що біси переселяються в тіло цілителя, якщо пацієнт зцілення не заслужив, але цілитель самовільно (не від Бога) дуже-дуже хотів йому допомогти. Це називається “взяти на себе чужу долю (карму)”. Тоді цілителеві доводиться зціляти самого себе.

Важливо зрозуміти, що біси і дияволи не з власної волі вселяються в тіла людей, а посилаються Богом. І також не інакше, як з Його Волі вони можуть назавжди залишити хворого. Але для цього хворий повинен прийняти в ситуації своєї хвороби вірні рішення.

Типовий спосіб зцілення від бісів і дияволів, що його пропонує таким хворим російське православ’я, полягає у “відчитуванні”. Відчитування — спеціальний обряд, за якого священик спрямовує на духів-одержателів свою ненависть, супроводжуючи це читанням, зокрема, спеціальних молитов-прокльонів. Ці магічні битви виглядають дуже ефектно: і одержателям, і одержимим стає дуже погано, одержателі проявляють себе через тіла хворих криками, судомами, і храм наповнюється гавкотом, вереском, брутальною лайкою, що вириваються грубими чоловічими голосами з жіночих тіл...

Але одержателі в цій ситуації, якщо і виходять із тіл одержимих, то ненадовго: адже хворі ще не прийняли ніяких правильних рішень.

Ісус про це говорив: “Коли ж нечистий дух вийде з (тіла) людини, то блукає..., шукаючи спокою, і не знаходить (його); тоді каже: повернуся в дім мій, звідки я вийшов. І, прийшовши, знаходить його порожнім (щоб увійти в нього знову)...; тоді... бере із собою сім інших духів, лютіших за себе, і, увійшовши, живуть (вони) там; і буде для тієї людини останнє гірше від першого.” (Мф 12:43-45). Ми бачимо, що Ісус був проти таких способів цілительства.

Як же треба чинити одержимим, щоб зцілитися?

Найперше — не ненавидіти і не лякатися: адже енергії грубих людських емоцій приємні мешканцям пекла, саме вони їх приваблюють, а не відштовхують, тож вони зумисне провокують людей на такі емоції, щоб потім їхніми пекельними станами насолоджуватися.

Ісус говорив, що “... цей же рід виганяється тільки постом і молитвою” (Мф 17:21) — тобто власними зусиллями: самообмеженнями в земних задоволеннях, зверненням уваги до Бога. Варто додати ще й покаяння — невід’ємний компонент посту.

Наприклад, не виключено, що ті, які зараз мучать хворого, колись загинули в муках саме з його вини...

Як би там не було, але всі етичні принципи, яким учив Ісус, поширюються не тільки на втілених, але й на невтілені істоти. І духи-одержателі погодяться — після здійснення хворим необхідної покаянної роботи — відправитися куди-небудь, де їм буде добре, якщо їх по-доброму вмовити. Крокодилові, наприклад, можна описати з відповідними образними уявленнями те, як йому буде добре з іншими крокодилами в річці Ніл, можна буде навіть знову втілитися там і стати маленьким симпатичним крокодильчиком. А злих собак можна направити на бійню, показавши в образах її “принадності”. Жаб добре буде направити в симпатичне жаб’яче болото... Все це — не фантазії, це — мій власний успішний цілительський досвід.

Ну а принциповий вихід зі сфери досяжності мешканців пекла полягає в тому, щоб переселитися основною масою свідомості у вищі просторові мірності, тобто здійснити в них своє “нове народження” і зростати там далі. Туди мешканці пекла не вхожі. І звісно ж, треба більше не грішити, щоб не змушувати Бога заподіювати нам неприємності.

“Тих, хто втілився досконалим Світлом, — їх не бачать сили (пекла) і не можуть схопити їх” (Євангеліє від Пилипа, 77).

“Буває часто, декотрі приходять (і) говорять: “Ми — віруючі”, щоб уникнути духів нечистих і демонів. Але якби був у них Дух Святий, (то) дух нечистий не приліпився б до них.” (Там само, 61).

“... Є чудо, яке можна зробити й (кожній) людині: це — коли вона, сповнена щирої віри, наважується вирвати з коренем зі своєї душі всі дурні помисли і, щоб досягти Мети, не ходить більше шляхами беззаконня” (Життя Святого Ісси, 11:8).

Мораль і етика

Етика й мораль — це різне.

Мораллю називають сформовані і такі, що стали певною мірою стійкою традицією в конкретному суспільстві і в конкретний часовий проміжок уявлення про те, що таке “добре” і що таке “погане”, а, відповідно, і те, як треба людям поводитися. У різних країнах і в різні епохи правила моралі можуть дуже різнитися. Мораль — явище суб’єктивне, бо значна частина її правил зовсім не випливає з об’єктивної необхідності та доцільності. Правила моралі стосуються того, як одягатися, до якої міри і де дозволено оголювати своє тіло, які мовні звороти є пристойними, а які — ні, чого треба соромитися, що, коли і де “прийнято” чи “не прийнято” робити тощо.

Етичні ж принципи — об’єктивні. Вони є результатом справжніх необхідності та доцільності і ґрунтуються на розумінні Шляху людини до Досконалості, до Бога. Саме про це й намагається говорити людям Бог.

Етика — це наука про правильне ставлення людини:

а) до Бога (в усіх Його аспектах і проявах);

б) до інших людей і до всіх втілених і невтілених істот;

в) до свого життєвого шляху.

Любов до Бога

Головним етичним принципом у взаєминах з Богом повинна бути любов до Нього. “І полюби Господа Бога твого!...” — цю заповідь Старого Завіту й Ісус поставив на чолі всього Свого Вчення (Мк 12:28-34).

Любов до Бога — це, зокрема, потяг до Нього: потяг до зустрічі, спілкування, Злиття. Злиття з Отцем Небесним є Вищою і Кінцевою Метою. Без любові-потягу до Нього Мета не досяжна.

... Але було б невірно, якби зараз усі почали докучливо вимагати одне від одного: “Люби Бога! Люби Бога!” і цілими днями читали б молитви і били поклони. Це було б абсурдом. Хоча є люди, які саме так і роблять.

Ми вже говорили про те, що до реального пізнання Бога-Отця здатні лише зрілі за інтелектуальним та етичним критеріями подвижники. Завдання ж усіх інших — усвідомлено прагнути до цієї зрілості, одержуючи освіту, працюючи на благо Бога і людей, научуючись любові до них і до всього.

Більше того: Бог пізнається тільки через медитативну роботу, але якщо залучати до неї незрілих людей, те це призведе до того, що вони перетворять серйозну роботу на дитячу гру, що часом може викликати грубі етичні перекручення. А наслідком цього можуть бути психопатологічні відхилення.

Практичні спостереження доводять, що багатьох людей взагалі краще утримувати від релігійної ретельності: вони однак тут нічого розумного зробити не зможуть. Приклад — у Росії зараз “наплодилося” безліч псевдорелігійних груп і громад, світогляд яких на рівні мішанини уринотерапії (це — коли люди п’ють сечу) з фашизмом та астрологією; при цьому в них удома висять православні ікони, вони фарбують яйця на Великдень і їдять млинці на Масницю, а самі себе вважають, звичайно ж, християнами. Якщо ж вони ще й починають займатися спіритизмом або встановлюють “телепатичні контакти” з “представниками позаземних цивілізацій”, а потім піддаються містичному страху, що в таких випадках дуже просто, — то вже й психіатри далеко не завжди можуть їм допомогти.

Інший характерний для Росії приклад шляху до шизофренії — це коли люди, ще в принципі не здатні зрозуміти що-небудь серйозне про Бога, занурившись у масове примітивне релігійне середовище, черпають з інформації про містичний бік життя лише те, що світ переповнений бісами, вампірами, чаклунами, “зомбі”... Набагато краще, якби вони залишалися атеїстами, аніж залучалися до такої “віри”!

Всім цим нещасним ніхто ж не розповів зрозумілою їм мовою про те, що таке Бог, де Його шукати, чому Він нас учить і що робити у зв’язку з тим, що Він, все-таки, є. І що шукати розумом потрібно саме Його, а не бісів і дияволів: адже про кого ми думаємо, на кому зосереджуємо свою увагу — того цілком реально й притягаємо до себе.

Так що ж нам робити у зв’язку з тим, що є Бог?

Перше — постаратися хоча б пам’ятати про це, сприймаючи Його як свою Мету, Мету — поки що — інтелектуального пошуку.

Друге — прагнути до вдосконалювання себе заради того, щоб виконати цим Його Волю (“... Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” (Мф 5:48)). Це вдосконалювання включає, насамперед, а) інтелектуальний розвиток всіма можливими способами; б) етичне перетворення себе — через вивчення Його Волі відносно нас, усвідомлене культивування в собі позитивних якостей і боротьбу зі своїми пороками, а також любов-служіння іншим людям, допомагаючи їм в усьому добром, прагнучи полегшити їм їхні земні життя і духовне зростання.

Зокрема, допомагаючи іншим, ми вдосконалюємося самі, навчаючись під керівництвом Бога Любові, Мудрості і Силі — трьом головним аспектам Досконалості. Особливо успішно просувається цей процес, якщо ми постійно просимо Бога про допомогу в нашім служінні і проявляємо чуйність до Його порад і настанов, що приходять у вигляді Одкровень, снів, дій і підказок, що даються Ним нам через інших людей, через книги...

Але що робити, якщо в нас немає любові до Нього, а хотілося б, щоб вона була?... Адже полюбити невидимого і невідчутного Бога важко, а для більшості людей — найближчим часом — і неможливо... Тому-то Ісус і пропонував: навчіться спочатку любити один одного, розвивайте через це свою здатність любити!

Любов — це емоція. Емоція — це стан свідомості. Любов є, зокрема, стан Свідомості Бога...

Роздратованість, озлобленість — це стани мешканців пекла. Ненависть притягне нас до пекла. Любов же, якщо ми нею володітимемо, може привести нас до Бога. Що ж ми повинні прагнути розвивати в собі?

Не кради, не бреши, допомагай іншим!

“Не крадіть чужого добра, бо це крадіжка у свого ближнього предметів, добутих (ним) у поті чола свого.

Нікого не обманюйте, щоб вас самих не обдурили.

Ви досягнете Вищого Блаженства, не тільки очищаючи самих себе, але ще й керуючи іншими на Шляху, що дозволить їм знайти Досконалість Споконвічного” (Життя Святого Ісси, 7:15,16,18).

“... Брата твого... охороняй, ... як зіницю ока твого” (Євангеліє від Хоми, 30).

“Той, хто підтримує сусіда, зміцнює самого себе” (Життя Святого Ісси, 10:9).

“Ви чули, що було сказано древнім: не порушуй клятви, а виконуй перед Господом клятви твої... А Я кажу вам: не клянися зовсім... Але хай буде ваше слово: (якщо) так — (то) так; (якщо) ні — (то) ні...” (Мф 5:33-37).

“... У малому ти був вірним — над великим тебе поставлю...” (Мф 25:21, 23).

“... Істинно кажу вам: не зробивши цього (не допомігши) одному з цих менших, то і Мені не зробили (цього)” (Мф 25:45).

“Сказав Ісус Пілатові: “Слухай: істина на Землі — серед тих, які, маючи владу, істиною живуть і праведний суд творять” (Євангеліє від Никодима, 3).

“Хто не бере хрест свій (хрест жертовного служіння) і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене” (Мф 10:38).

“Служіть один одному кожний тим даром, який одержав...” (1 Пет 4:10).

“Дбайте про дари більші...” (1 Кор 12:31).

“Дбайте про дари духовні...” (1 Кор 14:1).

“Ніхто не шукай для себе, але кожний — користі іншому” (1 Кор 10:24).

“Немає більше від тієї любови, як хто покладе життя своє за друзів своїх” (Ін 15:13).

“... Хто не збирає зі Мною — той марнує” (Мф 12:30).

“... В усьому, якщо хочете, щоб з вами чинили люди, так чиніть і ви з ними...” (Мф 7:12).

Любов

Два головні постулати Вчення Ісуса такі:

Перше — Богоцентризм, тобто усвідомлення не себе або когось іще, а Його як принципову Основу Світобудови, Мети і Сенсу існування всього, присвячення свого життя Йому, підготовка себе до Злиття з Ним, прагнення до цього, а також допомога в цьому іншим.

І друге — підготовка себе до виконання першого пункту через розвиток у собі емоційної любові — у взаєминах, насамперед, з іншими людьми; будучи розвиненою, ця любов зможе бути потім переспрямована на Бога-Отця, що й забезпечить швидке зближення і Злиття.

Принципово важливо, що Злиття з Отцем є Злиття з Ним саме в любові, бо Він Сам є Любов, стан Любові. І щоб він (стан) настав, ми повинні теж перетворити себе на Любов.

Ступінь перетворення себе (як свідомості) на енергію емоційної любові (при наявності також мудрості і кількісно розвиненої свідомості) є показником духовного просування людини. (А “неприступна” суворість та емоційна твердість багатьох “пастирів” і навіть “архіпастирів” — свідчення якраз зворотного).

Любов — це не думки про добрі справи і навіть не виконання того, що нам здається добрими справами.

Любов — це емоція, емоційний стан енергії свідомості.

Якщо хтось ставить собі за мету робити справи любові, але при цьому не здатний до сердечної любові, то часто доходить до абсурду: це призводить до егоцентричного та настирного нав’язування себе, до насильства над іншими і навіть до обурення їхніми відповідними реакціями: вони, мовляв, “не розуміють любові”, “не хочуть прийняти мою турботу”...

Істинна любов несумісна з насильством (за винятком тих випадків, коли доводиться захищати когось від насильства, часом жертвуючи собою, а також деяких ситуацій у вихованні дітей і корекції поведінки божевільних); інакше це буде вже не любов, а зґвалтування. А з нормальних людей цього не хоче ніхто.

Істинна любов — це також не бурхливі емоції сексуальної пристрасті. То — пристрасть, а не любов.

І тим більше любов — не чиста механіка досягнення сексуального задоволення.

Істинна любов — це емоції, що спочатку зароджуються в духовному серці, а справи істинної любові — це те, що — під контролем розвиненого інтелекту — відбувається на тлі цих емоцій.

Емоції — продукт діяльності зовсім не головного мозку, чому вчили “матеріалісти”. Емоції — це стан свідомості. І виникають вони в спеціалізованих енергетичних органах саме свідомості, а не тіла.

Головний мозок справді реагує на емоційні стани зміною своєї біоелектричної активності, тому що через нього свідомість взаємодіє з тілом. Наприклад, при деяких емоціях змінюється тиск крові в судинах, виступає піт, змінюється вираз обличчя. Але це не є емоції, як можна прочитати в деяких підручниках із фізіології, написані “матеріалістами”. Це — лише опосередковані реакції тіла на емоційні стани свідомості, передані через мозок.

У багатомірному організмі існують спеціальні енергетичні центри (їх називають чакрами або дань-тянами), що відповідають за регулювання тих чи інших станів свідомості.

Наприклад, за розумову діяльність відповідають головні чакри. Емоції тривоги, гніву зароджуються в енергоструктурі верхньої половини живота. А емоції любові — у духовному серці, розташованому в грудній клітці, яку воно займає майже повністю, якщо розвинене.

“Розкриття” духовного серця — це основний і найпринциповіший пункт на початковому етапі духовного вдосконалювання. Тому що він дає можливість людині вперше (для переважної більшості людей) якраз відчути, що таке любов, а не просто говорити про неї. Тільки пізнавши це, людина розуміє, “якою мовою” можна говорити з Богом і з тими, хто близькі до Нього. Тільки з цього моменту вона стає здатною до знаходження гармонії з навколишнім світом живої природи, з іншими людьми. Тільки із цього часу в людині може зародитися те, що називається “духовністю”; без цього ж ніякого духовного Шляху немає і бути не може.

За старих часів у християнському русі був розроблений метод “розкриття” духовного серця, що називався “Ісусовою молитвою”. Деякі подвижники досягали за його допомогою належного результату [46]. Але все-таки ефективність методу була невисокою через відсутність повноти знань про природу свідомості і про будову організму людини. Тому лише деякі з тих, хто практикував “Ісусову молитву”, досягали через неї успіху, а якщо і досягали — те лише через роки роботи з нею.

Володіння ж відповідними знаннями і методиками дозволяє досягати результату вже за кілька занять [7,10,14].

Про сердечну любов Ісус і апостоли говорили так:

“Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать” (Мф 5:8).

“Увійдіть у свій храм, у своє серце, осяйте його добрими думками, терпінням і сподіванням непохитним, що їх ви повинні мати до вашого Отця.

Ваші священні посудини — ваші руки й очі. Думайте! І робіть приємне Богові: роблячи добро своєму ближньому, ви (як би) виконуєте обряд, який прикрашає храм, що належить Тому, Хто дав вам день.

Якщо ви маєте намір вчинити справи благотворності чи любові — робіть їх із щедрим серцем. І хай жодна ваша дія не походить з надії на прибуток і торговельний розрахунок.” (Життя Святого Ісси, 9:12,13,16).

“Уста наші відкриті до вас, ... серця наші розширені” (2 Кор 6:11).

“Не про себе тільки кожний піклуйся, але про інших” (Пилип 2:4-5).

“Заповідь нову даю вам: так любіть же один одного! Як Я полюбив вас, тож і ви так любіть один одного” (Ін 13:34).

“Понад... усе майте дбайливу любов один до одного, бо любов покриває безліч гріхів” (1 Пет 4:8).

“Хто каже: “я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?” (1 Ін 4:20).

“Улюблені! Будемо любити один одного, бо любов — од Бога... Хто не любить — той не пізнав Бога, тому що Бог є Любов” (1 Ін 4:7-8).

“Улюблені! Якщо так полюбив нас Бог, то і ми повинні любити один одного... Якщо ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває, і Любов Його досконала є в нас” (1 Ін 4:11-12).

“Бог є Любов, і хто перебуває в любові, перебуває в Богові, і Бог — у ньому” (1 Ін 4:16).

“Не залишайтесь винні нікому нічого, крім... любові” (Рим 13:8).

“Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любови не маю, то я — мідь, що дзвенить... Якщо маю дар пророцтва і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що й гори можу переставляти, а не маю любові, — то я ніщо. І якщо я роздам усе майно моє і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, то немає мені з того ніякої користи.

Любов довготерпляча, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє неправді, а співрадіє істині, все собою покриває, всьому йме віри й у всьому довіряє (Богові), все переносить. Любов ніколи не минає, хоч і пророцтва скінчаться, і мови замовкнуть...” (1 Кор 13:1-8).

“Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас...” (Мф 5:44).

“... Якщо ви любите (тільки) тих, хто любить вас, — яка вам нагорода?” (Мф 5:46).

“... Якщо... ви маєте гірку заздрість і сварливість (замість любові), то не хваліться і не говоріть неправди проти істини: це не та мудрість, що сходить зверху, але (“мудрість”) ... бісівська...” (Як 3:13-15).

“Хто говорить, що він у світлі, а ненавидить брата свого — той ще в темряві” (1 Ін 2:9).

“Любов хай буде нелицемірна! Ненавидьте злу, прихиляйтеся до добра! Будьте братолюбні один до одного з ніжністю!...” (Рим 12:9-10).

“... Люби ближнього твого, як самого себе...” (Мф 22:39).

“Люби брата твого!... Охороняй його, як зіницю ока твого!” (Євангеліє від Хоми, 30).

“Немає більше від тієї любови, як хто покладе життя своє за друзів своїх” (Ін 15:13).

“... Щоб радість Моя у вас перебувала, і радість ваша буде досконала! Це є заповідь Моя: щоб ви любили один одного, як Я полюбив вас!” (Ін 15:11-12).

“Це заповідаю вам: щоб ви любили один одного!” (Ін 15:17).

Любов і секс

Ми вже говорили багато про розбіжності між людьми залежно від їхнього психогенетичного віку та успіхів в еволюційному розвитку. А тепер звернемо увагу на те, що люди різних гун поводяться по-різному не тільки в релігійній практиці і відносно Посланців Бога, але й у взаєминах між собою, зокрема, в сексуальних стосунках. У людей кожної гуни, а також тих, хто вже піднявся над гунами, секс теж дуже різний.

Так, секс людей гуни тамас — егоїстичний і грубий, як і вони самі. Вони, будучи схильними до емоцій осуду та ненависті, можуть ненавидіти і секс, і своїх партнерів. Але, ваблені пристрастю, вони, однак, продовжують “використовувати” інших людей для свого задоволення.

Відображення такого ставлення до сексу ми бачимо в Росії в мові, властивій цій гуні, — у російському маті, де секс фігурує як щось брудне і, більше того, — як засіб опоганення іншої людини.

Саме люди цієї гуни засуджують і ненавидять секс в інших людях, готові за нього навіть “бити камінням”, хоча допускають його і для себе.

Якщо говорити про земне християнство, то один із проявів, “що закріпилися” в його ідеології, гуни тамас ми бачимо в доктрині “непорочного зачаття” у Марії — матері Ісуса. Адже із самого цього словесного звороту випливає, що всі інші зачаття... є “порочними”! Чи погодяться всі батьки, що їхні діти — продукт пороку?...

Людям гуни тамас не зрозуміти, що секс в інших людей може бути зовсім не таким: не засобом задоволення своєї примітивної тваринної пристрасті, іменованої по-науковому “статевим потягом”, а засобом вираження справжньої любові, що несе красу дарування себе іншому, є пошуком і знаходженням спільної гармонії — гармонії злиття люблячих одна одну свідомостей. У саттвічній сексуальної любові люди воістину можуть учитися любовному злиттю свідомостей — щоб, навчившись цьому, потім так само злити свої свідомості зі Свідомістю улюбленого Небесного Отця.

Але кому доступна така любов? Тільки і тільки людям саттви. А хто такі люди саттви, чи є чіткий критерій? Є: це ті, хто, як мінімум, освоїли сердечну любов — емоції “розкритого” духовного серця. Таких людей, однак, досить мало.

Зі сказаного стає зрозумілим, що для одних людей секс — це шлях до ще більшого поглиблення своєї тамастичності, і кожний новий статевий акт для них — справді ще один крок до пекла. Для інших же — секс є засобом зміцнення в собі гармонії, тонкості, чистоти, емоційної любові, уміння піклуватися про іншого, тренування в злитті свідомостей в обіймах любові, навчання в школі Бога на Шляху до Злиття з Ним.

От чому Ісус давав різним людям діаметрально протилежні рекомендації щодо сексу: одним радив усіляко обмежити свою сексуальність, іншим же проповідував протилежне.

Розглянемо це на прикладах:

“Ви чули, що сказано древнім: не чини перелюбу. А Я кажу вам, що всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею...” (Мф 5:27-28).

«... Хто візьме шлюб з розлученою, той перелюбствує” (Мф 5:32).

“О, гіркото вогню, що палає... вдень і вночі... і бентежить їх збудженням..., бо чоловіки метушаться без жінок і жінки — без чоловіків... Горе вам! — тим, які люблять спілкування з жіночим началом і брудне співіснування з ним!” (Апокриф Матфея, 139-140,144).

А тепер простежимо епізод з Марією Магдалиною, розказаний нею, про те, як її, пійману в перелюбстві, привели на суд до Ісуса:

“Схопили мене тоді і хотіли побити камінням. Я, грішна, любила одного, котрий був одружений і мав трьох дітей. Рідні його дружини привели мене на площу і стали голосно кричати: “Уб’ємо блудницю! Вона осквернила закон!”

Тоді... Христос сказав їм: “Той, хто вважає себе безгрішним, нехай першим кине камінь!” (і) так зробив..., що юрба розійшлася.

Потім Він наблизився до мене і став на коліна.

О Сіоне! Я вся горіла од страху і сорому. У душі в мене здійснювалося величне, я впала на землю і страшенно ридала. Він гладив мене по волоссю і говорив: “Сестро, зіронько небесна, знайди сили Мене вислухати. Багато зла на цій Землі, багато брехні сказано лукавим. Забудь, що ти — грішниця, сестро, і скажи Мені: чи живе твоє серце, коли любиш?”

“Живе, Господи! Коли я не люблю, воно мертве”.

“Люби тоді, сестро Небесна, і не гріши інший раз, думаючи, що ти грішниця”.

Так, брати, я вперше побачила живого Бога на Землі.” (Питання Марії, 20-27).

Ще Ісус говорив їй так:

“Грішне в цьому світі праведне в Царстві Отця Мого. Життя (істинне) є життя любові, а не ненависті.

Багато “праведників” ненавидять і засуджують. Кажу ж вам: блудниця, що не ненавидить, славнішою буде в Судний День від “праведника”, який засуджує.” (Там само, 13-15).

Ісус також повідав Марії досить важливе правило сексуальних стосунків між духовно розвиненими людьми: їхні стосунки повинні бути таємницею між ними двома і Богом. Інакше кажучи, тільки Бог повинен бути Свідком і Керівником їхньої любові. Про те ж говорив і апостол Пилип: “Шлюб, якщо він оголений, стає розпустою...” (Євангеліє від Пилипа, 122).

Марія Магдалина стала ученицею Ісуса і приєдналася до Його групи. Є один важливий опис її взаємин з Ісусом:

“... Супутниця Сина — (це) Марія Магдалина. Господь любив Марію більше всіх учнів, і Він часто цілував її у вуста. Інші учні, бачачи Його люблячим Марію, сказали Йому: “Чому Ти любиш її більше всіх нас?” Відповідаючи їм, Він сказав: “Чому не люблю Я вас, як її?” (Євангеліє від Пилипа, 55).

Шлюб і розлучення

Якщо зрозуміти сказане в попередній главі, то стає зрозумілою і причина, здавалося б, суперечливих висловлень Ісуса про допустимість розірвання шлюбу: в одних випадках Він, начебто б, говорив проти (Мф 19:3-9; Мк 10:2-12; Лк 16:18), в інших — навпаки, благословляв розлучення в тих випадках, якщо один із подружжя міг би продовжити свій Шлях до Бога, до Досконалості, але інший далі йти не може і не хоче, а тільки гальмує (Мк 10:29-30; Лк 18:29-30).

“Чи думаєте ви, що Я прийшов дати мир (на) Землі? Ні, кажу вам, ... розділення...” (Лк 12:51).

Чому так? Та тому, що, зокрема, двоє людей, які об’єдналися в сім’ю, не обов’язково розвиваються далі з однаковою швидкістю. Вони пройшли якийсь спільний відтинок розвитку разом, навчаючись, зокрема, одне від одного і “одне об одного”, потім ця програма вичерпала себе, далі програми їхнього навчання в Бога вже повинні бути різними... Бог їх колись з’єднав, Він же й роз’єднує... Якщо люди намагаються цьому перешкоджати, посилаючись на... Біблію..., — то протиставляють себе Богові. Буває, що й церква привласнює собі право вирішувати питання з’єднання й роз’єднання людей — право, що Він не передавав нікому: “Великий Творець не розділив Своєї Влади ні з ким...” (Життя Святого Ісси, 5:17).

Сімейне життя — це теж уроки в Школі Бога за назвою “Земля”. Двоє людей училися в одному класі середньої школи, любили одне одного. Але, закінчивши середню школу, вони не вступили в той самий інститут для продовження навчання, їхні шляхи розійшлися і вони стали різними, різними — принципово, за здатністю вміщувати одну й ту ж, але складнішу, інформацію від Бога. І тоді їхнє спільне сімейне життя стає... перелюбством: “... Будь-яке (сексуальне) співтовариство, яке... з начал, не подібних одне до одного, — перелюбство” (Євангеліє від Пилипа, 42).

... На цьому прикладі ми бачимо, як “правила поведінки”, що даються Богом для людей різного ступеня наближеності до Нього, можуть бути навіть діаметрально протилежними.

“Сліпий, а також і зрячий, допоки вони обоє в темряві, — не відрізняються один від одного. (Але) якщо приходить світло — тоді зрячий побачить світло, а той, хто сліпий, — залишиться в темряві.” (Євангеліє від Пилипа, 56).

Нудизм

Вигляд оголеного людського тіла — навіть дуже красивого — викликає бурхливі емоції обурення серед багатьох вихованців сучасних християнських церков. Хто вони? Хто ці люди, що живуть у постійному роздратованому гніві осуду, у постійній ворожнечі і нетерпимості до всього незвичного для них, зокрема, насправді прекрасного?

Вони готові навіть убивати тих, хто жертвує собою заради того, щоб допомоги їм, якщо їм раптом здалося, що їм недодають або допомагають не так, як вони самі вважають за потрібне. Якщо раптом їм трапляється опинитися серед живої природи (“поїхали відпочити”), вони не насолоджуються її красою і спокоєм, а здатні тільки вбивати, калічити, пиячити, репетувати, опоганювати. В побуті, на роботі вони теж ворогують між собою, хоча б усередині власної емоційної сфери, брешуть, крадуть, навіть не усвідомлюючи фактів своїх злочинів: аби тільки ніхто не піймав, не виявив. Якщо ж у них виникає статева пристрасть (хтивість, жадання) — вона може мати навіть неприборканий характер, особливо серед чоловіків, — аж до готовності вбивати заради досягнення власного задоволення. Впізнали? Це — гуна тамас у гіршому варіанті її прояву.

Для інших людей вигляд гарного оголеного тіла — це тільки знак сексу. Хоча ставлення до сексу вже інше: секс — не скверна, а насолода для обох; краса і гармонія для них — уже знайомі поняття. Це — раджас.

Люди ж саттви в природній оголеній красі тіла бачать можливість естетично насолоджуватися, співналаштовуватися з тонкістю, ніжністю. Для них — це можливість стати кращими, ближчими до Бога. Таке споглядання може стати для них елементом духовної роботи. Сексуальна пристрасть при цьому зовсім не виникає, не з’являються навіть і думки про статевий акт. Останнє не завжди розуміють ті, хто поки перебуває в гуні раджас, і зовсім не сприймають цього представники гуни тамас.

Якщо говорити про “еротичну” ізопродукцію, то вона буває дуже різною і несе в собі якості того, хто її виготовляв. Інакше кажучи, за кожному таким твором простежується гуна його автора: тамас, раджас, саттва. Помітні також і якості “моделі” — теж за гунами.

А як ставляться навіть до кращої — саттвічної — оголеної краси ті, хто піднявся в своєму розвитку вище гун? Вони, оцінивши її для себе, констатують: так, це прекрасно, я радий за тих людей, хто має такі якості, їх розуміють, їх споглядають. Але той, хто пізнав Живого Бога, хто горить бажанням спілкуватися тільки з Ним, — того ця краса аж ніяк не спокушує і не насолоджує, бо він уже пізнав те, що набагато перевищує її.

“Той, хто вийшов зі світу цього, не може бути схоплений (ним), як той, що перебуває у світі цьому. Він показує (цим), що він вище пристрасті (і)... страху.” (Євангеліє від Пилипа, 61).

Нудизм існує у вигляді мистецтва — фото, живопис, скульптура, еротика балету, кіно, театр.

Але він же буває й в “живих” варіантах, наприклад, оголене загоряння на пляжах. Туди приходять, звичайно, і ті, хто всього лише хочуть зав’язати нові знайомства, — ну і що ж тут поганого? Чому б і ні? Аби тільки настирливо не нав’язувалися тим, хто цього не хоче. (Ці нав’язування, до речі, відрізняють представників гуни тамас).

Але більшість тих, хто загоряє і купається на нудистських пляжах, — зовсім не мають на увазі при цьому секс. Вони просто прагнуть до природної гармонії, простоти і чистоти стосунків — з людьми і природою. (Той, хто перебуває в гуні тамас, гуні пекла, цього не зрозуміє).

Більше того, нудизм може слугувати спеціальним компонентом духовної роботи з тими людьми, які досягли гуни саттва: він зміцнює саттвічність у людях. Вони стають справді “як діти”, до чого закликав Ісус (Мф 18:3; Мк 10:15; Лк 18:17), — у своєму відкритому і чистому ставленні до природи, до Бога, до таких, як самі. Сексуальність при цьому зникає, заміняючись ніжною і лагідною турботливою обережністю одне до одного. Ця емоційна ситуація винятково сприяє настільки цінному на духовному Шляху медитативному злиттю стоншених і люблячих одна з одну свідомостей і зі Святим Духом.

... У когось може виникнути запитання: а яке відношення тема цієї глави має до християнства? Виявляється, найбезпосередніше. Бо про це цілком прямо (хоча і дуже коротко — у записах, що дійшли до нас) говорив Ісус Своїм найближчим учням. І мені залишається тільки навести цитату:

“Коли ви оголитеся і, не соромлячись, візьмете ваше вбрання і покладете його біля ніг ваших, як діти малі, “розтопчіть” його — тоді ви побачите (воістину) Сина Того, Хто Живий (вічно)” (Євангеліє від Хоми, 42).

І ще: “Для чистих — усе чисте...” (Тит 1:15).

І останні нюанси до цієї теми:

Перше: нудисти не повинні поводитися “зухвало” у ставленні до людей, яким це не подобається. І не важливо, до якої гуни останні належать. Але якщо їм це неприємно, то діяння таке щодо них буде заподіянням їм зла, тобто порушенням етики з боку нудистів. Так що для цього ліпше вибирати затишні куточки природи або ж “узаконені” на пляжах місця.

І в жодному разі не зрозумійте зміст цієї глави як заклик усім роздягнутися: адже щоб нудизм справді став елементом духовної роботи, потрібно ввійти хоча б у гуну саттва.

Чоловік і жінка на духовному Шляху

Тут доречно говорити саме про психологію статі.

Почнемо з того, чи має стать Бог?

Якщо намалювати дідка на хмарині й сказати: “От це — ваш Бог-Отець, поклоняйтеся Йому!” — тоді, звичайно, Він — чоловік, навіть із бородою. І певна еволюційно-вікова категорія людей поклонятиметься цій іконі і знатиме, що Бог — чоловік. Так і сталося в Росії.

Ісус теж називав Його Отцем, тобто в чоловічому роді. Адже в традиції іудаїзму Бог позначався саме як Отець.

А насправді Він — тією самою мірою Отець, що й Мати. Тобто Він не має статі. Адже Він — не людина, Він — Вселенська Споконвічна Свідомість!

А духи — мають стать?

Духи не мають тіла, якому властива та чи інша стать, але вони зберігають до нового втілення те самовідчуття, що мали в останньому тілі, а також можуть підтримувати звичний їм вигляд. “Серед духів... існують чоловічі, існують і жіночі” — писав апостол Пилип (Євангеліє від Пилипа, 61).

При наступному втіленні, однак, стать тіла цілком може виявитися протилежною. Від чого це залежить? Це обумовлюється тим, які якості конкретна людина повинна в собі розвинути чи пригнітити. Тому що одних якостей легше набути, маючи чоловіче тіло, інших — маючи жіноче. Те ж — і з пригніченням негативних рис.

Адже стать тіла — це, зокрема, статеві гормони: андрогени, естрогени, прогестерон... А це забезпечує не тільки відчуття приналежності до тієї чи іншої статі (що визначається рівнем андрогенів ще під час ембріонального етапу розвитку). Найважливіше для теми нашої розмови — це те, що від величини стійкого рівня статевих гормонів у дорослої людини безпосередньо залежать енергійність та інші її особливості.

Саме через це чоловіки — з їхнім високим рівнем андрогенів — звісно, живуть інтенсивніше, рвуться в різні незвідані далі, досліджують непізнане, воюють за свої ідеали, домінують над менш енергійною половиною суспільства — жінками. І те, що чоловіки переважають на керівних постах, — не безглузда традиція і не обмеження прав жінок, і не показник “неповноцінності” останніх, а цілком природний процес розподілу соціальних ролей залежно від здатності до тієї чи іншої діяльності.

Але на рівень інтелектуальності ані рівень андрогенів, ані стать узагалі безпосередньо не впливають.

Високий рівень андрогенів при чоловічому втіленні сприяє розвиткові в людині енергійності, дослідницької активності в науці, включаючи науку про Бога. Цим же визначається природне прагнення зрілого чоловіка стати лідером, вести людей за собою, допомагати їм, жертвувати собою заради них.

Типова жінка — протилежність такому чоловікові. Вона виросла в цьому житті під впливом жіночих гормонів, тож шукає спокою, гармонії, затишку, краси. Вона і чоловіка прагне заспокоїти, угамувати, згармонізувати. Їй не дуже подобається схвильований, неприборканий чоловік, що вічно кудись рветься: це може захоплювати, але... — з таким важко бути в гармонії та спокої...

А йому не вистачає в жінці енергійності, тож він намагається її “розворушити”...

Повноцінна жінка готова з радістю дарувати чоловікам свою гармонію, ніжність, красу, прагнучи допомогти їм, “облагородивши” їх, наблизивши до свого ідеалу, — часом жертвуючи собою... А зрілі і повноцінні чоловіки теж готові вести жінок за собою, щоб навчити тому, чому вони самі навчилися... Так, допомагаючи одне одному, навчаючи одне одного тому, чого в іншому не вистачає, вони разом можуть іти до загальної Мети — Досконалості.

Ісус, звертаючись одного разу до чоловіків, говорив:

“Шануйте її, захищайте її; роблячи так, ви прихилите її любов... і будете приємні Богові...

Любіть також ваших дружин і поважайте їх, бо завтра вони будуть матерями, а пізніше — праматерями всього роду.

Покоряйтеся жінці; її любов облагороджує чоловіка, зм’якшує його озлоблене серце, приборкує звіра і робить його ягням.

Дружина і мати — неоціненні скарби, які дав вам Бог; вони — найкращі прикраси всесвіту, і від них народиться все, що населяє світ.

Як колись Бог... відокремив світло від темряви і сушу від вод, так жінка володіє божественним даром відокремлювати в людині добрі наміри від злих помислів.

От чому Я кажу вам, що після Бога ваші кращі думки повинні належати жінкам; жінка для вас — божественний храм, у якому ви досить легко одержите повне блаженство. Черпайте в цьому храмі моральні сили; там ви забудете свої печалі і невдачі, повернете розтрачені сили, вам необхідні, щоб допомагати ближньому.

Не піддавайте її приниженням; цим ви принизите тільки самих себе перед Богом і втратите те почуття любові, без якого ніщо тут на Землі не існує.

Захищайте свою дружину — і вона захистить вас і всю вашу сім’ю; все, що ви зробите своїй матері, дружині, вдові чи іншій жінці в жалобі, — зробите для Бога” (Життя Святого Ісси, 12:13-21).

... Усе, сказане в цій главі, поки стосувалося саме досить розвинених еволюційно чоловіків і жінок. Ті ж, хто ще не торкнулися спроб усвідомлено стати кращим, найчастіше прагнуть “самоутверджуватися” через зарозумілість, презирство до представників іншої статі.

Дозволю собі навести такий приклад... Жили-були в російської міський комуналці дід і баба. У діда в старості зір ослаб. І він став мочитися повз унітаз. Бабі доводилося щораз стерегти його біля вбиральні з ганчіркою і витирати за ним: перед сусідами незручно. Одного разу вона не витримала і заблагала:

— Так ти сідай на унітаз же! Тоді не будеш — мимо!

— Сідати?! Як... баба?! — у діда аж подих перехопило від ганьби та обурення, за серце бідолаха схопився...

І він продовжував до кінця свого чоловічого втілення мочитися повз унітаз, але стоячи! — як справжній чоловік!

... У Новий Завіт струмінь чоловічої статевої зарозумілості привніс апостол Павло: як ми вже обговорювали, він не в усьому відразу переробив себе. Він, зокрема, написав і таке:

“Жінка нехай вчиться в безмовності, в повній покорі; а навчати жінці не дозволяю, ані панувати над чоловіком, а бути в безмовності. Бо першу був створений Адам, а потім Єва...” (1 Тим 2:11-13).

“Жінки ваші у церквах нехай мовчать, бо не дозволено їм говорити, а бути в покорі..., ... бо непристойно жінці говорити в церкві” (1 Кор 14:34-35).

“Жінки, коріться своїм чоловікам, як Господеві, бо чоловік є голова жінки...” (Еф 5:22-23).

“Розсудіть самі, чи личить жінці молитися Богові з непокритою головою?” (1 Кор 11:13).

Але Ісус ставився до цьому по-іншому:

“Симон Петро сказав їм: “Нехай Марія піде від нас, бо жінки неварті Життя (Істинного)”. Ісус сказав: “Дивіться, Я направлю її, щоб зробити її чоловіком... Бо всяка жінка, що стане чоловіком, увійде в Царство Небесне.” (Євангеліє від Хоми, 118).

Чоловік, ідучи до Досконалості, повинен доповнити себе жіночністю, кращим із того, що властиве кращим жінкам. Жінка, ідучи до Досконалості, повинна доповнити себе мужністю, кращим з того, що властиве кращим чоловікам. У підсумку і чоловік, і жінка забувають про стать свого нинішнього тіла, стаючи чистою свідомістю, що спрямовується до Злиття зі Свідомістю Творця. “... Коли ви зробите чоловіка і жінку одним, щоб чоловік не був чоловіком і жінка не була жінкою, ... — тоді ви ввійдете в Царство (Отця)” (Євангеліє від Хоми, 27).

“Меншості”

Ті, хто зневажливо ставляться до чужої статі, гарантовано одержать наступного разу тіло саме тієї статі, причому в соціальному середовищі того ступеня примітивізму, щоб сповна зазнати на собі цю ж зневагу.

Те ж — і з національним чинником, і з конфесіональним, і з проблемою “сексуальних меншостей”: хто нехтував або ненавидів людей через те, що вони “не такі, як я”, “не такі, як ми”, — того Бог буде вчити співчуттю до чужого болю через їхній власний біль. Це — одне зі звичайних у Бога правил виховання нас.

Для того-то Він і робить тіла різних “меншостей”, щоб втілювати в них тих грішників, яким ці “меншості” не подобалися.

Завдання ж наше — через все це навчитися не поділяти людей на “своїх” і “чужих” ні за якими ознаками. “Ми всі — діти Бога” — цьому вчить нас Бог: “Немає різниці між юдеєм та елліном, бо один Господь у всіх, ... хто прикликає Його” (Рим 10:12). Те ж — і за будь-якою іншою людською зовнішньою ознакою.

Що ж суттєво при оцінці людей — це їхні гуни. Причому любити треба всіх, хоч і по-різному: когось — любов’ю-преклонінням і повагою, когось — як ми любимо дітей, друзів, а когось — любов’ю-співчуттям. Та тільки нікого не ненавидіти і не нехтувати!

“Так і учень Бога. Якщо він мудрий — він осягає принципи навчання. Форми тілесні не введуть його в обман, але він подивиться на стан душі кожного, (коли) заговорять із ним. Є багато тварин у світі, що мають (тілесну) форму людини. Коли він розпізнає їх, свиням він кине жолуді, худобині він кине ячмінь, солому і траву, собакам він кине кості, рабам дасть посіви, дітям він дасть досконале.” (Євангеліє від Пилипа, 119).

Співчуття

Співчуття — це головний етичний принцип у взаєминах людини з іншими людьми та всіма живими істотами, і не тільки втіленими. Це — головний аспект любові на Землі і перший критерій у всій етичній роботі, за яким Бог визначає: підпускати чи не підпускати до Себе.

Ніяке даремне заподіяння шкоди людям або іншим істотам не може мати виправдання перед Богом.

Але що тоді таке — “недаремне” заподіяння шкоди? Приклад: завдати болю, іншої шкоди злочинцеві, відбиваючи його злочинні дії, захищаючи від нього людей. Інший приклад: покарати дитину, яка небезпечно для себе та для інших пустує. Також — обмеження свободи психічно хворих тощо.

Але помста не може бути виправданою: це — егоцентрична реакція мого ображеного “я”, якого взагалі бути не повинно.

Людина, що усвідомила істинну любов, уже не зможе даремно заподіяти болю тварині. Вона не зможе харчуватися трупами вбитих тварин: адже в їхніх мертвих тілах — біль їхньої смерті.

Ісус, наприклад, висловив здивоване невдоволення, коли Йому натякнули на можливість скуштувати на Великдень “жертовне” ягня: “Невже ви думаєте, що Я хочу їсти тіло разом з вами як Пасху?” (Епіфаній, Херес, 22:4; цит. за [45]). Ні Він, ні Його учні не їли тіла тварин, окрім риб, що видно зі слів апостола Петра (Діян 10:10-14).

Але риб вони вбивали і їли. І це зрозуміло: Ісус не пропонував людям непосильної ноші занадто різких “переворотів” у життєвих стереотипах. Адже не міг Він сказати рибалкам: не їжте риб — рибалки не стали б і слухати такого проповідника!

Але наша можливість — прийняти принцип Любові-Співчуття як етичну концепцію і дотримуватися його настільки широко і повно, наскільки це залишається в межах розумного.

Наприклад, немає сенсу довго міркувати, чи дозволено вбити скаженого пса і вовка, що нападає, а також комах-кровопивць — комарів, ґедзів, кліщів тощо. Якщо ми можемо їх убити, але не вбиваємо — вони нападуть на інших, це й буде нашою провиною, буде нашим порушенням Любові-Співчуття щодо потерпілих.

Немає сенсу також сумніватися в нашому праві вбивати рослини — на їжу, на дрова, для будівництва, використовувати для харчування молочні продукти, яйця — адже ми не можемо вдосконалюватися на Землі без цього. І їжа повинна бути повноцінною, включаючи і білкові продукти з повним набором незамінних амінокислот.

Але зовсім іншу оцінку треба дати вбивству або каліченню тих же рослин даремно: наприклад, зірвати “машинально” — і кинути, нарвати букет квітів або купити (зрубати) до Нового Року чи Різдва ялинку — і потім, намилувавшись їхньою смертю, — викинути. Ці їхні смерті — даремні: ми їх убиваємо не тому, що це необхідно для нашого виживання і розвитку, а лише із примхи, тому що “так прийнято”, тому що “я так хочу!”.

... Ще через Мойсея Бог дав заповідь “не убивай!”. Її повторив і Ісус (Лк 18:20). Але егоїзм людський, прагнення відкидати всі принципи, що заважають задоволенню примх, відсутність здатності співчувати, співпереживати чужому болю — змушують шукати собі виправдання в порушенні цієї заповіді Божої, придумувати в потакання собі обмеження її застосування, робити вигляд, що ми її просто не помітили.

Павло, до речі, у Першому Посланні до коринф’ян (10:25,27) дозволяє: їжте все! І відразу стверджує, що він — наслідувач Христа і закликає всіх стати такими ж наслідувачами Христа, як він, Павло (11:1)... Однак, у цьому питанні він тоді не був наслідувачем Христа...

Втім, у Посланні не до коринф’ян, а до римлян Павло сам же пише вже інакше: “Краще не їсти м’яса...” (Рим 14:21).

Ну а щоб не було в нас ніяких сумнівів щодо цього, послухаємо краще ще раз Ісуса Христа: “Не тільки не робіть людських жертвоприносин, ... але взагалі не заколюйте жодної тварини, якій дано було життя...” (Життя Святого Ісси, 7:14).

Істинне співчуття виникає з усвідомлення того, що всі ми — включаючи навіть рослин — лише різновікові діти Бога, брати і сестри єдиної Його сім’ї. Ми всі майже рівно-цінні, у нас в усіх є об’єктивна рівність інтересів у всесвіті, ми всі є одне й теж саме — єдиноцілісне. Допомагаючи іншому, я допомагаю Йому в Його Еволюції-Житті, це все — єдине Життя, Життя Одного Організму Абсолюту, де немає нічого “мого”, є тільки загальне Життя, сповнене Його Сенсом. Моя роль — як частини Його Організму — “підсаджувати” на цьому Шляху Зростання кожного — тільки зростай! Тут немає нічого мого, є тільки Спільне — Його.

“Не про себе тільки піклуйся, але й про інших. Бо у вас повинні бути ті ж відчування, які й у Христі Ісусі” (Пилип 2:4-5).

Це збувається, коли навчаєшся жити Його інтересами і — як результат — інтересами їхніми. Мого інтересу тоді немає, і немає мого “я”, “его”, воно розчинилося спочатку в них, потім — у Ньому.

Боротьба зі своїм “я”

Щоб досягти Вищої Мети — Злиття з Отцем Небесним, потрібно не тільки проникнути у Вищі “Небеса”, але й навчитися розчинятися у Свідомості Отця, усуваючи свою локальність.

Але навіть і звичайна повноцінна любов до ближнього неможлива без здатності дивитися на його ситуації — з його позиції, його очима. А для цього треба відчувати себе не тільки у своєму тілі, але в єдиносутності з тим (або тими), про кого ми піклуємося.

Це можуть бути і маленькі колективи на зразок люблячих одне одного чоловіка та жінки, і колективи більших розмірів — виробничі, наукові, військові, релігійні. Хороший командир саме й керує, відчуваючи себе саме цілим колективом як єдиним організмом, турбота про колишнього “себе”, про свій колишній “особистий інтерес” усувається, відчуття “я” розчиняється в усіх, вони стають єдиносущими лідерові в його самовідчутті, турбота про них переважає над турботою про своє — сугубо особисте. Це і є реалізація заповідей “... Люби ближнього твого, як самого себе...” (Мф 22:39) і “Люби брата твого!... Охороняй його, як зіницю ока твого!” (Євангеліє від Хоми, 30).

Людина Любові починає вчитися цьому на маленьких соціальних групах, потім на все більших і більших. Апостол Павло запропонував поширити відчуття своєї єдиносутності на всіх послідовників Христа, відчути їх усіх як єдине Тіло Христове на чолі з Христом і Отцем (Еф 1:22-23).

Така медитативна робота приводить до поступового зростання свідомості лідера — тим більш якісного, чим більше в ньому витонченості і ніжної, турботливої любові.

Інший приклад розчинення себе в любові показав Ісус у медитативному образі виноградної лози. Вона бере початок коренем в Отці, має стовбур, гілки-помічники, листя-слухачі, які позеленіють, пошелестять — і обпадають, але також лоза дає прекрасні плоди, насіння яких дадуть нові сходи (Ін 15:1-16).

Протилежністю таким лідерам є той, кого називають влучним російським словом “самодур” — людина з високо розвиненою “самістю” (зарозумілістю, що проявляється в марнославстві), при цьому такий лідер ще й дурень.

Ось — приклади можливостей людини-керівника: чванливий самодур, що перетворює життя більшості підлеглих на кошмар; або розвиток себе медитаціями на шляху, змальованому Ісуса і Павла.

Реалізація останніх досягається через спеціальні послідовності медитативних прийомів. У цій ж главі ми обмежимося цитуванням тих рекомендацій Ісуса та Його апостолів, які зможуть підготувати до такої роботи.

“... Ви знаєте, що князі народів панують над ними і вельможі володіють ними; але між вами хай не буде так: але хто хоче між вами бути більшим — нехай буде... слугою; і хто хоче між вами бути першим — нехай буде... рабом...” (Мф 20:25-27).

“... Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний...” (Мф 11:29).

“Хто мудрий і розумний між вами? Доведи це на ділі добрим поводженням і мудрою лагідністю.” (Як 3:13).

“Не мстіться за себе...” (Рим 12:19).

“Коли будеш запрошений кимось..., не сідай на перше місце... Бо всякий, хто підноситься, буде принижений, а хто принижує себе, піднесеться.” (Лк 14:8-11).

“Блаженні лагідні...” (Мф 5:5).

“Ніхто не шукає для себе, але кожний для ближнього” (1 Кор 10:24).

“... В покірності (смиренномудрості) шануйте один одного вищим за себе” (Флп 2:3).

“Стережіться, не творіть милостині вашої... для того, щоб... бачили вас: інакше не буде вам нагороди від Отця вашого Небесного... Коли твориш милостиню, не сурми перед собою, як роблять лицеміри..., щоб прославляли їх люди. Істино кажу вам: вони вже мають нагороду свою... (І) — щоб милостиня твоя була потаємною; (тоді) Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно.” (Мф 6:1-4).

“... Кожний з вас, хто не зречеться усього, що має (земного), не може бути Моїм учеником” (Лк 14:33).

“Блаженніше давати, ніж приймати” (Діян 20:35).

“... Я ні на що не зважаю і не дорожу своїм життям, тільки б з радістю завершити мою діяльність і служіння, що я прийняв від Господа Ісуса...” (Діян 20:24).

“... Що таке ваше життя? — ... пара, що з’явилася на короткий час, а потім зникає” (Як 4:14).

“Вабить мене те й інше: маю бажання визволитися (з тіла) і бути із Христом, бо це — незрівнянно краще; а залишатися в плоті — потрібніше для вас. І я напевно знаю, що зостанусь і буду з усіма вами для вашого успіху й радости у вірі...” (Флп 1:23-25).

“... Для мене (справжнє) життя — Христос, і смерть (тіла) — надбання (Його)” (Флп 1:21).

“Пильнуйте, щоб хто кому не відплачував злом за зло...” (1 Сол 5:15).

“Не шукаємо слави людської...” (1 Сол 2:6).

“Багатих у нинішньому віці наставляй, щоб вони були не високої думки про себе і надіялись не на багатство непевне, а на Бога Живого, Який дає нам усе щедро для насолоди; щоб вони благодіяли, багатіли добрими ділами, були щедрі і радо ділилися, збираючи собі (такий) скарб, (як) добру основу для майбутнього, щоб досягти життя вічного” (1 Тим 6:17-19).

“Нерозумних же змагань і родоводів, і суперечок, і чвар... уникай, бо вони некорисні і марні” (Тит 3:9).

“... Але більший між вами хай буде як менший, а старший — як слуга” (Лк 22:26).

“Любов... не говорить: “... Це — моє!”, але вона говорить: “Це — твоє!”” (Євангеліє від Пилипа, 110).

“Тільки Мені, одному Мені належить усе, чим ви володієте, все, що навколо вас, вище вас або нижче вас” (Життя Святого Ісси, 8:11).

Чернецтво

Протягом багатьох земних утілень ми готуємо себе до того, щоб підступитися до завершальної фази особистої еволюції, що і є істинним чернецтвом. Підкреслюю — істинне, бо дуже багато хто з людей в різних країнах лише граються “в ченців”, навіть не розібравшись у тому, що є Бог.

До цього загальні правила життя для кожної людини були такі:

1. Розвивати інтелект (як одну з функцій свідомості, як “апарат” мислення: запам’ятовування, аналізу, синтезу, творчості), накопичувати знання про найголовніше: про Бога, людину, еволюцію. (Конкретні накопичені за земне життя знання зазвичай не зберігаються від утілення до втілення; переходять у кожне нове життя якраз структури свідомості, розвинені через їх правильне функціонування, а також набуті якості, зокрема енергійність, спрямованість у той чи інший бік, та або інша інтелектуальна здатність, ті або інші етичні схильності).

2. Удосконалюватися етично, орієнтуючись на те, якими нас хоче бачити Бог.

3. Правильно розвивати свою емоційну сферу і ростити в собі Любов до Бога, що коли-небудь повинна буде перетворитися на палку закоханість у Нього.

4. Прагнути до емоційної витонченості, до недопущення огрубіння свідомості.

Цілком природно, що на ранніх етапах особистої еволюції ми не кидаємося відразу до знань вищого рівня, закохуємося не в Бога, а в людей і речі, прагнемо поки що добратися не до Царства Небесного, а хоча б до вершини якої-небудь гори в альпіністському поході, до одержання інститутського диплома, захисту дисертації тощо. Це — добре, нормально. Це все — тренування перед головним Сходженням. Але воно буде доречним тільки тоді, коли ми достатньо підготуємо себе до нього за всіма зазначеним параметрами.

І от тільки тепер, а не раніше, починається остаточний перерозподіл уваги від земного — до свого нового (і останнього в низці всіх попередніх) остаточного Коханого — Царя всього. У результаті подвижник опиняється в “Чертогові Шлюбному” (Євангеліє від Пилипа, 67,125,127), де й відбуваються насичені екстазом і гармонією любовні побачення, що завершуються повним переселенням до Його Обителі і остаточним Злиттям із Ним.

Цей-от етап горіння любовною пристрастю до Нього і є істинним чернецтвом.

“Чернець” — слово грецького походження, ним позначається людина, що прийшла до стану самотності відносно всього “земного”, тобто до розототожнювання себе із цим “земним”, включаючи тіло, до оберненості “обличчям” свідомості насамперед до свого Улюбленого. Чернець тужить за Ним, коли щось на Землі відволікає від спілкування з Ним. Чернець горить пристрастю, очікуючи на зустріч. Ченцеві соромно перед Ним через свою недосконалість при любовних зустрічах в Обителі Його. Чернець хоче стати кращим — і Владика безпосередньо пояснює, як це зробити. “Царство”, в якому тепер протікає життя істинна ченця, — справді, “не від світу цього” (Ін 8:23; 18:36). Хоча його поведінка в стосунках з іншими людьми на Землі залишається адекватною.

* * *

“Входьте вузькими воротами, бо просторі ворота і широка дорога ведуть до погибелі, і багато хто йде ними. А вузькі ворота і тісна Дорога ведуть у Життя (Істину), і мало хто є, хто знаходить їх” (Мф 7:13-14).

“... Я хочу, щоб ви були без (земних) турбот. Неодружений турбується про Господнє, як догодити Господеві; а одружений турбується про мирське, як догодити жінці. Різниця є між заміжньою і дівицею: незаміжня турбується про Господнє, як догодити Господеві, щоб бути святою і тілом, і духом; а заміжня піклується про мирське, як догодити чоловікові.” (1 Кор 7:32-34).

“Той, хто пізнав (воістину) світ цей, — знайшов, (що він є) труп. І той, хто знайшов, (що він є) труп, — світ цей не вартий його.” (Євангеліє від Хоми, 61).

“Той, хто знайшов умиротворення, ставши багатим, — хай відмовиться від світу цього!” (Там само, 114).

“Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам” (Мф 6:33).

“”Чертог Шлюбний” прикликав нас всередину” (Євангеліє від Пилипа, 125).

“Поки ми в світі цьому, нам треба набути собі Воскресіння, щоб, коли ми знімемо із себе плоть, то щоб опинилися ми у Хоромах (Отця), а не блукали б десь” (Там само, 63).

“Той, хто вийшов зі світу цього, (уже) не може бути схоплений (ним), як той, хто ще у світі цьому. (Тому що) він є вищим пристрасті... (і) страху.” (Там само, 61).

“Ті, хто каже, що помруть спочатку і (тоді) воскреснуть (у Царстві Небесному), — помиляються. Якщо (люди) не одержують спочатку народження (у Царстві Небесному), будучи ще живими (на Землі), (то), коли вмирають, — не одержують нічого.” (Там само, 90).

“Але лише ті, хто пізнали себе, насолоджуватимуться цим” (Там само, 105).

“Сини “Чертога Шлюбного” мають однакове Ім’я” (Там само, 87).

Медитативна робота

На останніх підступах до “Чертога Шлюбному” подвижник повинен удосконалювати себе не тільки інтелектуально та етично, але й у психоенергетичному плані, тобто безпосередньо перетворюючи енергію себе-свідомості на шляху її подальшого стоншення, збільшення і відривання від тіла. Це називається медитативною роботою.

Її спеціальний опис не входив до планів Ісуса та Його учнів. Але загальні її принципи та щаблі були викладені в Євангелії від Пилипа, що буде наведено нижче. У цій главі зібрані цитати з інших Євангелій і Послань, де міститься інформація, що стосується саме цієї теми.

“Царство Боже всередині вас є” (Лк 17:21).

“Істинно кажу вам: хто не прийме Царства Божого, як дитя (тобто щиро, з безпосередньою радістю), той не ввійде в нього” (Лк 18:17).

“... Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його” (Мф 11:12).

“... Я і Мої учні... омились у живій воді, що сходить” (Рар ОХ 840’; цит. по [45]).

“Небеса, як і Земля, згорнуться перед вами (тобто стануть маленькими, коли ви станете великими і зіллєтеся з Отцем), і той, хто (буде) Живий від Живого, — не побачить смерті.

Той, хто знайшов самого себе (там), — світ (цей) не вартий його” (Євангеліє від Хоми, 115).

“Горе тій плоті, що залежить од (чужої) душі; горе тій душі, що залежить од (власної) плоті” (Євангеліє від Хоми, 116).

“... Вічний Дух, що живе в Царстві Повного Спокою і Вищого Блаженства, активувався і проявився на якийсь час із Вічносутності, щоб, набувши людської подоби, вказати (людям) засіб з’єднатися з Божеством і досягти Вічного Блаженства, щоб Своїм прикладом показати шлях досягнення моральної чистоти, відокремити душу від її грубої оболонки, довести її до Досконалості, яка необхідна для сходження в безкінечне Царство Небесне, де владарює Вічне Блаженство” (Життя Святого Ісси, 4:2-4).

“Не любіть світу, ні того, що в світі: хто любить світ, у тому немає любові до Отця. Бо все, що в світі: похіть плотська, похіть очима і гордість житейська — ... від світу цього” (1 Ін 2:15-16).

“Світ (цей) тому не визнає нас, що не пізнав Його” (Там само, 3:1).

“... Коли корінь святий — то й гілля (святе)” (Рим 11:16).

“... Ми дивимося не на видиме, але на невидиме: бо видиме — дочасне (тимчасове), а невидиме — вічне” (2 Кор 4:18).

“... Знаємо, що, коли земний наш дім, ця хатина (тіло) розвалиться, — ми маємо від Бога житло на Небесах, дім нерукотворний, вічний. Від того ми і зітхаємо, бажаючи облачитися в Небесне наше житло..., бо... хочемо..., щоб смертне поглинуте було Життям (Істинним). На це саме і створив нас Бог...

Отже, ми завжди маємо сміливість; і, як знаємо, що, поки живемо в тілі, ми віддалені (відсторонені) від Господа, — бо (тоді) ми ходимо вірою, а не видінням, — сміливість же маємо і бажаємо краще вийти (назавжди) з тіла і оселитися в Господеві.

І тому (ми) ревно стараємось, чи то входячи, чи виходячи, бути Йому угодними; ... щоб кожному одержати згідно з тим, що він робив, живучи в тілі...” (Там само, 5:1-10).

“... Наслідуйте Бога!...” (Еф 5:1).

“... Робіть, ... цінуючи час!..” (Там само, 5:15-16).

“... Хай дасть (Він) вам... міцно утвердитися Духом Його у внутрішньому чоловікові, ... вселитися Христові в серця ваші, щоб ви, вкорінені (в Отці) й утверджені в любові, могли зрозуміти... що (є) таке (істинні) ширина, і довжина, і глибина, і висота, і зрозуміти Любов Христову, яка перевищує розуміння (звичайної людини), — щоб вам сповнитися всією повнотою Божою.” (Та само, 3:16-19).

“... Всі ви — сини світла і сини дня...” (1 Сол 5:5).

“... Хто з’єднується з Господом, той є один Дух з Господом” (1 Кор 6:17).

“... Коли... будемо подібні до Нього... — ... побачимо Його (таким), як Він є” (1 Ін 3:2).

* * *

“Земля здригнулася й Небеса плакали про велике злодіяння, що сталося в країні Ізраїлю. Там щойно мучили й стратили великого праведника Іссу, в Якому жила Душу всесвіту, що оселилася в звичайному тілі людини, щоб зробити добро всім людям і викорінити погані думки, відновити в житті (на Землі) мир і любов до добра, а людину, зганьблену гріхами, повернути до Єдиного і Нероздільного Творця, безкінечно і безмежно милосердного.

Так завершилося земне існування Частки Вічного Духу в образі людини, Яка врятувала (Своїм Ученням) озлоблених грішників, зазнавши таких страждань.

І учні Святого Ісси покинули країну Ізраїлеву і розійшлися в усі країни до язичників, проповідуючи, що їм треба полишити грубі помилки і думати про порятунок душ, а також про Повне Блаженство, що очікує людей у нематеріальному і сповненому Ясного Сяйва Світі, де в Спокої і в усій Своїй Чистоті живе в Досконалій Величі Великий Творець.” (Життя Святого Ісси, 1:1-4; 14:4,10).

Але “... буде час, коли праведного Вчення приймати не будуть, але за своїми примхами будуть обирати собі вчителів, які б тішили слух; і від Істини відвернуть слух і навернутися до байок. Але ти будь пильним у всьому, перенось скорботи, роби діло благовісника, виконуй служіння твоє.” (2 Тим 4:3-5).

“Залишивши Прямій Шлях, вони заблукали...” (2 Пет 2:15).

“Славу нетлінного Бога змінили на подобу образу тлінної (тіло) людини...” (Рим 1:23).

“... Деякі вдались до марнослів’я, бажаючи бути законовчителями, але не розуміють ні того, про що (самі) говорять, ні того, що стверджують” (1 Тим 1:6-7).

“Якщо сліпий веде сліпого, обоє падають у яму” (Євангеліє від Хоми, 39).

* * *

Християнство — це не те, коли люди моляться на ікони, не те, коли вони осіняють себе хрестами, не те, коли вони бояться бісів і диявола, не те, коли вони випрошують собі порятунок од пекла та іншого зла або намагаються вимолити собі всіляких земних благ.

Християнство — це те, коли люди, виконуючи Вчення Ісуса Христа, оголошують нещадну боротьбу своїм порокам, з ретельністю зрощують у собі позитивні якості, яких не вистачає, і всім своїм єством спрямовуються на пошуки Бога-Отця з метою пізнання Його і Злиття з Ним. І хай буде так!