Зміст

Передмова

— Скажи, Іглестформе, чому те, що ми робимо, — нікому в Росії не потрібно?! Так не повинно ж бути!

— Скажи, кому потрібні гори? Кому потрібні океани?

Чи багато хто на Землі знає, що йому потрібні гори, з яких ріки течуть в океан? Більшість навіть воду черпає не з ріки, а просто відкриваючи на кухні кран... А втім і вони п’ють воду з Моїх Вершин!

Гори потрібні! Потрібні Гори, щоб ріки з Них текли в Мене!

Будь Горою!

Божественні Гори

Є Гори, у Глибинах Яких

Світло безкрайнєє сяє …

Те Світло Безмежність в Собі розчиняє…

А іншого — там — і немає...

Той, хто сам у те Світло пірнає, —

Той живе, зникаючи в Нім!

… Це Світло, що все проявляє, —

Океан Споконвічний, Загальний Дім.

Той, хто цим Світлом став,

є основа основ спокою.

Хто не знає, то треба, щоб знав,

Хто є новою тут Горою!

Свобода і спокій панують на просторах Мого Буття. Не пізнавши їх, душа не зможе влити себе в Моє безкрайнє Життя.

Підростаючі душі Я поселяю в світ земних турбот і пристрастей, де вони набираються досвіду і сил. Проходячи через безліч життєвих ситуацій, залучаючись до різних земних справ — вони повинні подорослішати і зміцніти.

І в якийсь момент кожна душа повинна захотіти перестати бути частиною мирської активності — і відірватися від неї, рушивши на пошуки Мене.

Це прагнення душі означає її дозріле бажання Свободи.

Але, відриваючись від земного, душу поки не знає, що є істинна Свобода. Вона поки продовжує жити земними мірками і поняттями. Тому пошуки таких душ спрямовую Я. Я — знаю Шлях до Свободи!

Цей Шлях веде зі стану обмеженості — до Моєї безмежності і нескінченності буття в Мені.

Отже, перед душею постає непросте завдання: відірватися від звичної земної форми і з буття, обмеженого нею, — стати безмежною і нескінченною.

Коли трапляється цей перехід, і душа вже не відокремлює себе від всієї нескінченності — тоді вона стає істинно вільною.

— Іглестформе, розкажи, будь ласка, про Себе, адже ми майже нічого про Тебе не знаємо.

— Колись, дуже давно, Я втілювався в Індії. Ріс у традиції Крішни. У тому втіленні пізнав Нірванічні стани. До Злиття із Творцем лишався крок або навіть і менше...

Аватаром став у наступному втіленні на півночі Південноамериканського континенту.

… Я жив у гірському районі на межі Венесуели і Бразилії в середині дев’ятнадцятого століття. Мій батько був іспанцем, нащадком завойовників, мати — індіанкою. Вони любили одне одного...

Доля метиса була незавидною. Мене не приймали індіанці: для них Я був «знехтуваним метисом». Мене не приймали і білі: Я був для них «індійським поріддям», «напівкровкою»...

Я в дитинстві ніяк не міг зрозуміти цієї ненависті, не міг зрозуміти: чому, за що?…

І щосили намагався Я своїми особистими якостями завоювати повагу однолітків. Я був не просто сміливим чи сильним, але готовий був ризикувати життям заради хвилин слави та уваги.

Хлопчаки навіть іноді билися об заклад, що Я залізу на стрімку скелю без мотузок або перепливу гірську річку в тому місці, де це смертельно небезпечно. Вони вигравали один в одного гроші, а Я в цих ситуаціях максимального ризику, чомусь знаходив…відчуття глибокого спокою. Я відчував кожний камінь, що Мене не підведе, на який можна поставити ногу. Я відчував наперед кожний рух, що повинен був зробити. Я відчував — надзвичайну ясність! Це були хвилини кристальної чистоти і спокою, особливої відчуженості. Я називав це відчуттям духу смерті — по-іспанськи, «дуенде». Він приходить, коли йдеш краєм прірви, не порушуючи Законів Духа. Тоді Я не знав, що це був, насправді, Дух Життя. У ті моменти Я не думав ні про смерть, ні про славу, Я просто жив у часі Духа.

Незважаючи на деяку популярність, яку Я набув такими Своїми «подвигами», Я залишався дуже самотнім... Самотність серед людей Мене гнітила...

Я все частіше ішов у гори: там самотність переставала гнітити. Там Я відчував свободу. Там Я був не один: там були гори, і вони «розуміли» Мене. A Я знав їхні звички і грізну вдачу — і велику красу їхню! Усі, хто жив у горах, знали правила Духа і поважали Його. Поважали вони і рослини, що вкоренилися над прірвами, і птахів, які виводили там дітей, і звірів, які там полювали. Я теж поважав їх усіх, їхню свободу, їхнє право на життя, навіть право, наприклад, пуми спробувати забрати Моє життя... Але й вони поважали Мене.

Я не вірив в існування «Бога білих»: те були розфарбовані статуетки, поклоніння яким нікому не допомагало. Я не вірив і в існування богів індіанців. Але Я вірив духу смерті — тому, що він був реальний для всіх: ні білий, ні індіанець не могли уникнути зустрічі з ним. Йому були підвладні і іспанці, і індіанці, і птахи, і звірі. Я не знав ще тоді, що це…— Дух Життя, але бачив, як Його Крило, іноді торкаючись душ, оголює їхню суть…

Я став працювати провідником у горах...

Провідник — це той, хто йде попереду, хто веде, хто намацує ногою опору і перевіряє її надійність, хто відповідає за життя тих, хто йде за ним...

Я знав усі стежки. Я міг перекладати з іспанської або англійської на місцеві мови індіанців: Мій батько був широко освіченою людиною і багато чому Мене навчив. Я проводив через перевали і експедиції, і одиноких мандрівників...

Тепер, коли Я водив людей, нові відчуття прийшли в Моє життя. Я повинен був, ідучи попереду, відчувати не тільки Себе і шлях, але й кожного, хто йшов за Мною: адже помилка кожного з них могла коштувати життя всім...

… Життя на межі, на грані — коли немає місця сумнівам і коливанням, коли думки і дії повинні бути в абсолютній єдності і тільки ця єдність народжує точність дій і швидкість реакцій, коли найменша неточність у діях несе смерть, — так Я жив у Своєму останньому земному втіленні.

Я був Мандрівником і завжди був один, з дитинства. Спочатку Я вчився бути сам-на-сам із самим Собою, потім — з горами, через які переводив людей, працюючи провідником. Я жив сам-на-сам зі смертю, що загострювала до межі всі сили душі. Я знаходив задоволення тільки в моменти крайньої напруги.

Гори, люди і Я стали для Мене єдиним цілим. Я був цілком самодостатнім...

… Але настав той час у Моєму житті, коли самодостатність, де центром є людське «я», повинна була замінитися на «Богодостатність» з єдиним «Я» Творця, що відчувалося...

… Ти зустрічала коли-небудь схід сонця в горах?

Наверху найвищої в тій місцевості гори є плато. Я піднімався туди. Звідти відкривався захоплюючий краєвид — до обрію простираються гори з рівними вершинами, але стрімкими схилами, ущелинами і бездонними прірвами. А зверху — таке ж бездонне небо немов лежить на плечах гір. Коли сходить сонце, те все: і небо, і гори — виявляються пронизаними сонячним світлом. Навкруги — тільки світло, велич спокою, простір і — свобода! І в абсолютній тиші приходить розуміння незначущості себе — перед нескінченністю всесвіту!

… Одного разу, коли Я повертався один, інтуїція підвела Мене, або, якщо точніше, просто настав час зустрічі з духом смерті…

Я зірвався в прірву... Тіло розбилося... Я думав, що вмер... Але це виявилася не смерть, це було... — Життя!

Я провалювався в безмежне Світло... Там не було тіла, там були свобода і радість Буття, повнота Життя, сіяння щастя в безмежності Світла!

Смерть же тіла так і не настала. Я довго перебував на межі між нею та життям... Я то знову вертався в тіло, то потім знову поринав у Світло... Я ковзав між цими станами якимось проходом, схожому на тунель у горі, заповнений водою... На одному кінці його був вхід у тіло, на іншому — вихід в Океан Світла. Але ці переміщення не були довільними з Мого боку: їх робив Він для Мене...

Мені більше не хотілося повертатися в тіло. І Я обхопив Собою, здавалося, все Світло, щоб залишитися в Ньому назавжди...

І тоді раптом…над Океаном Світла встав Я — величезній, подібний горі. Я повністю відчував Себе: Я був живий, справжній! У Мене були і обличчя, і руки, Я бачив і міг усвідомлювати Себе, ворушитися! І міг також повністю поринати в Глибини Світла, з яких Горою виходив Я...

Великі Спокій, Сила і Розуміння наповнили все Моє нове єство. Я був у Єдності з Усім.

… Моє тіло виглядало малесеньким. Я спробував втягти його в Себе, але не вийшло. І тоді Я зрозумів пропозицію Великого Споконвічного Світла, зрозумів без слів, так само, як колись розумів Того, Кого пізнав як Великого Духа. Я опустився в Глибину, де був тільки Він, розчинився в Ньому і повільно став заповнювати Ним із глибини прохід до тіла і потім тіло зсередини. І відбулося чудо: тіло було зцілене!

… Багато часу Я провів у цій нерозривній Єдності. Я пізнавав Вищі Істини в Першоджерелі, будучи зануреним безпосередньо в знання відповідей: у знання Законів Бога, Законів Буття!

Тепер — Велике Світло дивилося Моїми очима. Він дивився на людей, включаючи тих, хто ніколи не любив Мене, — і Його Любов лилася й на них. І Я зрозумів, що це — Моя любов, що це Я не зможу жити інакше, ніж ставши для них провідником — провідником через перевал смерті, провідником у Життя Істинне.

… Я повернувся жити до людей. Я став учити їх, що життя не закінчується зі смертю тіла, що існує Вища Справедливість, з Якою ми зустрічаємося за порогом смерті. Я навчився бачити стани душ і тіл, причини хвороб і багато чого іншого. Я бачив, що злість, агресія, ненависть роблять енергії всередині тіл чорними — і таких людей уже неможливо вилікувати. Тільки глибоке покаяння і зміна самої суті людини може допомогти. Я бачив і світність станів любові і ніжності — що перетворюють, що дозволяють занурювати душі з такими властивостями в те Світло…

Я довго тоді вчив цьому — Законам Любові, Законам Життя!

Я продовжую й зараз цей Свій труд!

А тут, зараз — Я такий радий дарувати вам останні щаблі Шляху! Це — виняткова удача!

Сакрал

— Сакралю, як Ти досяг Божественності?

— Я був служителем Бога.

І Сакрал показав Свій стан перед Злиттям із Творцем і те, як прийшов до усвідомлення Єдності.

… Великий жрець — служитель Бога. Багато втілень до того були присвячені духовному зростанню. Величезність, велич і чистота душі — вона стала подібна до храму, в якому відбувається поклоніння Творцеві всього сущого — як Світлу, Божественному Вогню. Сяюча Свідомість Сакрала було подібна до прозорого купола, що піднімається до неба і набагато перевищуючі розміри будь-якого храму земного.

І не було в Його житті нічого іншого: тільки Його Любов-Преклоніння до Тому, Якому служив, і Любов-Співчуття до людей... І повага народу була величезною...

А далі було так:

Він стоїть у порожньому храмі. Тіло — мізерно маленьке в порівнянні із простором храму… Медитація: «Є тільки Бог і предстояння перед Ним — з повним віддаванням себе Йому…»... І тоді велика душа начала вливатися в Океан Творця, втрачаючи відособленість та індивідуальність… Відбувалося віддавання особистого «я», відмова від земної величі, почестей, слави, заслужених праведним життям і великим служінням, відмова від буття окремою величезною найчистішою свідомістю і приношення її в дарунок Богові — до повного розчинення в Споконвічній Свідомості...

Саме так ріки від подібних втілень водоспадами життів упадають в Океан — водоспадами, прозора міць яких в останньому каскаді, в останньому акорді, розчиняючись, перетворюється на Вічність Буття Єдиного Бога — на Блаженство Буття!

І потім Сакрал показав тіло, що лишилося мертвим, порожнім на підлозі храму. І Океан подивився туди… І тоді храм і все навколо — заповнилися Океаном. А над землею підвівся Божественний Сакрал.

… Потім Сакрал зробив акцент на Свої Руки. Він показав безліч Рук Своїх, з нескінченним числом Пальців, причому кожний Палець стосується якоїсь душі. Коли хтось хоч на секунду в серці своєму звертає до Бога очі душі — це вже ведене чутливими Божественними Пальцями. У цьому — основа Божественного всеведення: кожна душа — на кінчику Його Пальця, і її не можна не відчувати...

… Він ішов, розмовляючи зі мною, як Стовп Божественного Вогню, що рухається над поверхнею Землі, але виходить із Глибини. І Він пропонував навчитися цьому.

Зміст