Зміст

Хенаро

Ми довго йдемо лісовою доріжкою, потім перебираємося майже розваленим дерев’яним містком через невелику стрімку річку. За нею — сосновий ліс, де люблять бувати Хуан і Хенаро. Саме тут дон Хуан колись учив нас носити Його капелюх.

Пройшовши ще кілька десятків метрів, ми занурюємось у простір іскристо-радісного сміху — то Хенаро і Хуан зустрічають і привітають нас.

… Що таке сміх Божественних Учителів? Із вселенських Глибин піднімаються і, як кола на воді, розходяться м’які, ледве пружні хвилі золотавого іскристого Світла! Вони входять усередину тебе, наповнюючи свідомість і тіло Їхніми веселощами і радісним блаженством!

Отак люблять сміятися Вони обоє.

— Бачиш, як легко, коли людина весела і не засмучується?! — жартує Хенаро. — А Божественний сміх робить людину ще й доброю! Мить! — і ти зливаєшся зі Мною і розчиняєшся в Мені — і тебе нема, є тільки Мій сміх, є тільки Я!

Ти любиш Мене — і зливаєшся свідомістю зі Мною. Але і Я Люблю тебе — і теж зливаюся з тобою! Злиття може бути тільки взаємним і добровільним. Будь-який відступ від цього правила — це насильство!

Але, щоб досягти абсолютної повноти Злиття, потрібно ще бути Моїм Однодумцем…

Саме розум важче всього піддається очищенню та просвітлінню. Щоб стати Моїм Однодумцем, потрібно почати з того, що викинути з голови всі звичні, давно сформовані, а тому зручні в застосуванні шаблони, стереотипи мислення і поведінки. Духовному воїнові варто зробити свій розум відкритим до прийняття нового — ніби максимально розкрити «діафрагму розуму». Адже, щоб почати сприймати всю Безмежність Вселенської Свідомості, потрібно вміти «з головою поринати» у нове і незвідане!

А ще для цього потрібні сміливість, сила і знання.

Ти починаєш по-справжньому жити тільки тоді, коли перестаєш взаємодіяти з навколишнім світом через свої «маски» і шаблони. Їх пропонує тобі твій послужливий розум — творець твого нижчого «я»...

Але треба навчитися сприймати навколишній світ «оголеною свідомістю», очищеною від ознак нижчого «я», — і приймати світ таким, який він є насправді, а не у твоєму розумі!

… Є один трюк усвідомлення, що дає ключ до Свободи! Це — здатність усвідомлювати себе не тілом. Ця здатність веде до свободи від тіла — щільного матеріального вмістища душі.

Спочатку людина повинна довідатися, що вона сама і її тіло — це не одне і те ж. Набуття практичного досвіду в цьому означає першу зустріч зі світом нагваля* .

Для багатьох цей щабель, однак, стає останнім: адже треба мати чималу мужність, щоб вибрати просування далі Шляхом Свободи і Знання, Любові і Сили! Порожній цікавості на цій дорозі немає місця. Боягузи і розмазні, ледарі і гордії — не витримають Свободи: Свобода змете, знесе, розірве їх! Вона — як ракетний двигун, якого не слід прилаштовувати до дитячого самоката.

Свобода виставляє свою умову, яку дон Хуан називає бездоганністю воїна. Кожний крок на цьому Шляху, позбавлений бездоганності, може обернутися повним провалом, і це варто знати.

І ще треба знати один принциповий момент: з якогось етапу духовний воїн уже не зможе повернутися до звичайного життя. Він більше не зможе жити, не будучи воїном. З якогось моменту для нього не існуватиме більше дороги назад, є шлях тільки вперед!

Але свобода від тіла — це лише фрагмент, це — частина повноти прояву Свободи Духа.

… Свобода від тіла досягається не відразу.

Існують прийоми — і ви їх знаєте безліч — для того, щоб переносити самовідчуття всередині тіла, а потім і за його межі...

Потрібно стати абсолютно вільними від фізичних тіл! Цю свободу не зможуть відібрати в в’язниці, вона не зникає й тоді, коли смерть із ножем підійшла до твого горла...

Свобода — це можливість довільно йти в той світ, що ти вибираєш. І це також свобода — залишитися там, якщо ти цього хочеш!

Нехай світ, який ти вибираєш, стане «зібраним цілком»! Споконвічний нехай стане реальнішим, ніж світ щільних тіл! Так само, як інші шари Абсолюту потрібно було обжити, щоб навчитися «збирати» у них «повний у собі», цільний світ того еону — так і цей глибинний шар вселенського Буття — Буття Творця! — повинен стати не просто пізнаною реальністю, але в ньому потрібно навчитися жити!

Ніж далі від тіла ти йдеш — тим легше це виходить.

А потім — там — потрібно вирости!

Потрібно стати настільки великими в Обителі Творця, щоб більше не поміщатися знову у тіло та в інші шари Абсолюту!

Це так само, як зараз ти не зможеш натягнути на своє тіло повзунки, які надягали на твоє тіло в дитинстві. Навіть якщо докладеш старання — це однаково не вийде! Те ж відбудеться якщо виростити себе там і привчитися жити в Споконвічній Свідомості! Саме тоді настає момент, коли старе сприйняття світу на тебе більше «не налазить», як не намагайся!

Тоді залишиться зовсім мало: лише проробити енергії самого фізичного тіла... Воно повинне стати тотожним — за якістю енергій — тому світу, в який ти йдеш. Це дозволяє цілком зникнути із цього світу і повністю «зібрати» інший!

Досконалий Нагваль має свободу входити в кожній зі світів, що Він вибирає. Це — всюдисущість, свобода бути там, де ти хочеш. Це — свобода бути Всім і переміщати концентрацію Себе всередині Себе — Вселенського, Нескінченного! При цьому центр Себе варто завжди мати Вдома: в Домі Споконвічного. Про це не слід забувати ніколи!

— Хенаро, а що Ти порадиш нашим читачам, щоб позбуватися відчуття власної важливості? Розкажи, будь ласка, як це було з Тобою?

— Відчуття власної важливості зникає, коли відбувається містична смерть: коли ти повністю «умираєш» для мирського. Як цього досягти? Тільки самоконтролем, безперервним контролем за своїми індріями. Це вони міцно прив’язують до мирського.

Зникнення відчуття власної важливості веде до втрати людської форми*.

Але треба зазначити, що у відчуття власної важливості є й свої плюси.

На початку життєвого шляху воно — необхідно, без нього неможливо розвиватися!

Адже зазвичай саме через свої амбіції люди намагаються стати кращими, розумнішими, сильнішими. І бажаючи бути коханими і шановними, вони вдосконалюють себе. Це — перший плюс.

Другий плюс — у тому, що неможливо було б виховувати людину, яка позбавлена відчуття власної важливості. Адже відсутність цього відчуття дає психологічну невразливість. Але як тоді таку людину спрямовувати, коректувати, коли немає на що «натиснути», немає по чому «стукнути», не «клацнути по носу»?

— Хенаро, може поділишся власним досвідом?

— У Мене завжди був «легкий» характер, у когось — характер «важкий». Але відчуття власної важливості є практично в усіх, просто образи його — різні.

Мій Учитель колись сказав Мені, що Я стану всесильним магом, коли скину із себе відчуття власної важливості. Я повірив у це і розробив план, як «обдурити» цю якість у собі і вирватися з-під її контролю. Я приловчався — і «не давав йому зітхнути», не давав розслабитися. Я зокрема виробив таку тактику: не радіти своїм успіхам і не засмучуватися, коли спіткали невдачі.

Наприклад, коли щось вправно в Мене виходило і Я готовий був «роздутися» від гордості — Я повинен був подивитися на ситуацію з такої відстані, щоб це взагалі не можна було розгледіти*.

Іншими словами, коли Сила «наїжджала» на Мене, створюючи ті або інші ситуації, і Мене починало «розпирати» від гордості або гніву, — Я повинен був миттєво опинитися за межами свого «кокона», за межами «себе» і злитись із Силою, що накочується, воєдино.

Але не треба думати, що рятування від відчуття власної важливості — межа досконалості. Ні: це — тільки початок наступного відтинку Шляху...

Зміст