|
Зміст
Рада
— … Він уже розповів вам майже все...
Я тільки про те саме іншими словами сказати можу...
Дід Мій, після загибелі сина свого єдиного, батька Мого, дуже строго за людьми своїми дивитися став. Хотів він зберегти віру і традиції древні русичів..., так із цього ледве нова неволя не вийшла... Не дозволяв він допомагати тим, хто не нашого роду-племені, хто віру іншу сповідує, не дозволяв до сіл навіть близько підходити.
Стали ми жити, занадто за себе побоюючись, по лісах ховаючись.
… Одного разу чутним стало явно і сильно у свідомості Моїй прохання про допомогу, до Отця-Сварога звернене. Настільки сильним і рівним був заклик, що вирішила Я: напевно, з Великих Духом хтось у лихо потрапив. До діда прийшла, а він не пускає, каже:
— Немає там наших нікого, і бути не може! Сиди тихо, а то ще накличеш на всіх лихо!
Я не витримала і діда ослухалася. Коли спати всі лягли, пішла на заклик той, котрий, як яскраве світло в ночі світив.
Легко знайшла Я село і хату, з якого цей заклик ішов. Тільки, коли ввійшла у світлицю, на секунду злякалася, побачивши одіяння чернече...
Потім дивлюся… і диво бачу: справді, священик, але сила і Світло Ясне крізь руки Його течуть: немов по-нашому зцілити намагається, але що творить — сам не відає…
Я піти Його просила... Хлопчика зцілила хворого... А коли виходила, бачу Його в сінях... Обличчя такої краси Я раніше не бачила: волосся світло-русе до плечей, в’ється злегка, борода м’яка світла, риси правильні, молодий зовсім... Звали Його Олексієм...
Знесилів Він, лежить у нестямі, а свідомістю — у Світло Живе поринув і розчинився…
Коли повернулася Я, дід брови насупив, мовчить, гнівається! Я поклонилася, винувата, але кажу:
— Не бачила Я колись, дідусю, щоб так яскраво в душі людській серце горіло, не бачила такої чистоти та сили! Дозволь із тією людиною поговорити...
Дід заборонив:
— Не смій ослухатися! Вся в батька!…
Бачила Я, як він за Мене боїться, і підкорилася. Але Бог Сам вирішив, чому бути.
Люди наші прийняли Олексія за спостерігача, та привели Його до діда.
… Довго тоді дід і старійшини слухали, як розповідав Олексій про віру Христову, про життя Ісуса, про Вчення Його… А Ісус — Світлом усе навколо заливав…
Тоді дід здався, говорить:
— Не вберегти людини від долі її! Роби — як знаєш! Попросить учитися — вчи! Тільки не плач потім!
… Легко так радісно було вчити Олексія! Немов знімала Я с Нього одяг темний — і відкривалася чистота сяюча!… Мені здавалося, ніби птаха зв’язаного Я від пут звільняю! Варто їх усі зняти — і вільно й легко розправив Він крила, і ніщо вже не заважало силі польоту!…
Була в Мене, щоправда, утруднення одне... Полюбила Я Його всім серцем з тієї першої хвилиночки, як побачила... Знала Я, що й Він Мене любить, що немає в любові Нашій іншого, крім чистоти двох душ, вінчаних Любов’ю Сварога... Олексій же — «гріхом» земну любов уважав, але доти, поки Ісус Його не сказав Йому Сам, що чиста близькість між чоловіком і жінкою, з’єднаних любов’ю сердечною, перед Небесним Отцем...
Тільки недовгим було щастя земне Наше...
… Знала Я тоді вже Обитель Сварога, а Він — пізнавав тільки...
Але і Я в Олексія навчилася багато чому.
Навчилася тієї спрямованості палаючої в любові великій до Отця Єдиного! Навчилася й горінню Його — всім людям допомогти... Ніколи не зустрічала Я серця настільки полум’яного, яскравим світлом любові незмінно палаючого!
Тільки тоді, коли вчити Олексія Я стала, — вперше по-справжньому відчула Сама Силу Сварога, що через Мене проявлятися може для інших. Розпрямилася Сама, пізнавши Його Любов до дітей Його.
Зрозуміла Я і прагнення Олексія гаряче — всім людям допомогти... Він тоді вже задумав справу велику — змінити на Русі підвалини віри жорстокої, зробити так, щоб вільно в любові кожний до Бога звернутися міг, щоб не горіли на Русі багаття страшні, не лилися сльози людські...
І ще зрозуміла Я тоді, як важко без знань і методів — Отця-Бога пізнати, наблизитися до Нього, злитися з Ним! Мені ж це від народження дано було, і не бачила Я значимості великої того, чим володіла. Коли ж пізнала Я прагнення Олексія до Отця, то зрозуміла, як потрібні ті знання людям шукаючим. І що не можна, щоб зникли вони з пам’яті людей, що на Землі живуть!
… Коли прощалися, не сказала Я Олексію, що буде син у нас... Без того важко Йому було, без того душа розривалася... Але від задуманої справи не міг Він відмовитися заради щастя власного. Тільки просила Його: якщо живим буде — щоб відшукав нас...
… Народився син Наш.
Дід Мій дуже радів, говорив:
— Добре, що по-твоєму вийшло, онучечко: Велику Душу послав Сварог у тіло хлопчика!
… Після відходу діда з тіла, стала Я життя в громаді очолювати. По-іншому стала її влаштовувати. Стала із громади нашої згасаючої — Школу духовну створювати. Щоб була і в людей, і в сина Нашого можливість пізнати Шлях Прямий до Отця-Сварога.
Знала Я тепер, що й від Мене теж майбутнє душ на Землі залежить, що кожний розуміючий — свій внесок робити повинен: хто скільки може! Не можна Землю так залишити, щоб не було на ній Дітей Сварога, які сонячним світлом Душ Своїх здатні людям Шлях указувати!
Знала Я від Олексія і з писання християн, і про суперечки «старої» та «нової» вір. І слова Ісуса могла говорити писані і не писані... Могла Я і душі бачити з ясністю.
Почала шукати Я тих, хто слово Боже почути готовий і життя своє змінити хоче... Почала по громадах старообрядницьких і по селах шукати душі, до Бога спрямовані не на словах тільки. Стала вчити тих, хто всією душею до Отця спрямовувався. Не багатьох знайшла, не багато встигла, але не дала зарости-забутися доріжці прямій до Отця!
… Я пішла в Дім Отця-Сварога, але зійшло Сонечко Сина Нашого Веремія — Сонцем Сварога зійшло над землею! Відтворив Він Школу душі, зробив Він те, що Я почати намагалася!…
* * *
— Я дуже рада вам! Я увесь час вам допомагаю! Сонечко, що горить у Мені, Я пропоную вам розмістити й у собі. Той з людей, що перебуває в Мені — той стає Моєю Душею, той знаходить життя в Мені!
Пропоную використовувати Моє рожеве Сонечко й вам — щоб уникнути світу печалі. Той, хто перетворюється душею на Радість Ради, — той назавжди поселяється в Мені! Звідси один лише крок, одне лише «зрушення» потрібне до Обителі Творця!
«Янтру радості» — це ж Я колись подарувала вам!
З радістю в душі дуже легко оселитися у світі Бога! Сум, туга, злість — це все для пекла. А тиха, спокійна, струмлива любов, любов-радість від спілкування зі Мною, з усією живою природою — це той Шлях, що Я шукала, пройшла і яким провела дуже багатьох, дуже багатьох людей!
Потрібно використовувати цю сходинку — особливо серед молодих в онтогенезі, включаюси дітей, — уміння жити в радості світла Мого Сонечка!
Пропоную, тим, хто починає свій Шлях до Мене — оселитись в цьому ніжно розовому Світлі і потім з цього Світла протягувати руки душі!
Поселяйте душі в Мені — і Я направлятиму до Обителі Творця гідних!
Згадуйте Мене хоча б кожної неділі — і тоді Я увесь тиждень буду з вами!
* * *
— Ще Я хочу говорити про маленьких дітей дошкільного віку. Потрібно змінити сформоване в переважної більшості дорослих ставлення до них!
Маленькі діти — це постійне джерело радості і щастя! Майже всі вони приходять у цей світ душами, подібними до чистих білих аркушів паперу: щоб заново почати будувати свої життя на Шляху до Світла! Але саме дорослі починають «писати» їхні долі, закладаючи в дитячі душі насіння гарних або поганих якостей!
Приходячи на Землю (втілюючись), душа спочатку дуже важко пристосовується до маленького дитячого тільця, до його обмежених фізичних і розумових можливостей. Вона освоює взаємини з навколишнім зовнішнім світом через посередників: дорослих і однолітків, які її оточують, спостерігаючи за ними. Вона однаково усмоктує все — і гарне і не дуже: адже на цій стадії розвитку діти ще не здатні до такого розрізнення.
Треба закласти саме в дитячі душі насіння добра й любові! Це дуже легко зробити в ранньому віці, звертаючись відразу до душі, свідомості дитини, минаючи посередника — манас тіла. Ефективність такого виховання надзвичайно висока, але для цього потрібно й самим дорослим перебувати в стані любові, інакше результат буде протилежним.
Дуже важливо виключити із взаємин з дітьми виховання за допомогою тільки команд: «не можна!», «не ходи!», «не займай!» тощо. Але потрібно обов’язково пояснювати дитині: чому саме — можна і чому — не можна. Тоді в ній формується здатність мислити, а не примітивно реагувати, виконуючи ту або іншу команду.
Дорослі думають, що знають усе краще, ніж діти, але це далеко не завжди і не в усьому так. Дорослим варто набагато уважніше спостерігати за поведінкою і реакціями дітей у різних ситуаціях, перш ніж стрімголов кидатися «виховувати» їх.
І тоді багатьох полилок вдалось би уникнути. Інакше кажучи, вдалось би не нашкодити дітям.
Зміст
|
