Божественні Вчителі — про Себе

Зміст

Гранд-Майстер суфізму

Між руслами двох чистих лісових струмків — “прозорий” березняк завдовжки кілька сотень метрів. Уздовж струмків — важкопрохідні зарості вербового чагарнику. У березняку — вологий аромат осіннього ранку із запахом беріз.

Запалюємо багаття з сухих гілок і впалих стовбурів. Аромат березового диму від багаття ще більше підсилює відчуття ніжного лісового затишку...

Людей, крім нас, тут практично не буває. Зате живуть вальдшнепи та бекаси, які масово токують навесні. А в зимовий час у цих місцях можна побачити сліди зайців, кабанів і лисиць. На берегах більшого струмка видніються стовбури, погризені бобрами.

Але ми зараз прийшли на побачення не з ними, а з Божественним Учителем, Який називає Себе Суфі-Гранд-Майстром — Гранд-Майстром суфізму.

Він говорить про Себе, що є одним з основоположників ісламу, творцем його основної — суфійської — гілки. У першому столітті за мусульманським літочисленням, живучи в Аравії, Він прийняв у всій повноті Вчення про Бога, записане пророком Мухаммадом — і якраз виконав його.

— Я пізнав Аллаха* і став Його Складовою Частиною. У цьому сенсі Я і є Аллах, — говорить Він про Себе.

І це — насправді так: Свідомість Гранд-Майстра грандіозно виходять з Обителі Творця, залишаючись із Ним непорушно з’єднаною.

Усередині Махадубля Гранд-Майстра — Божественна стоншеність енергетики простору, одне з дивних місць сили для прочищення чакр і меридіанів, “кристалізації” свідомості й подальше Зрощення розвинутою свідомістю з Творцем.

Тут домінує Ніжність Аллаха.

Ми, звісно, просимо Його розповісти про ті методи, за допомогою яких Він Сам досяг Божественності, і ті, які Він згодом передавав учням.

Він почав розповідь:

— Мій Шлях — це Шлях Серця. Аллах Мені його дав. Я цей Шлях прийняв і — під керівництвом Аллаха — його розвивав і передавав.

Шлях Серця — це вміщання в себе принципів Любові і Тиші.

Він учив Мене слухати саме тишу…

Спочатку потрібно було навчитися слухати звуки, які існують навколо: шум вітру, плескіт хвиль, голоси птахів, потріскування багаття… А потім можна почати слухати і тишу.

Я довідався тоді, що всі найрізноманітніші звуки — локальні і скороминущі. А тиша — всюдисуща й вічна. Під усіма звуками, які існують у всесвіті, — безмежно розстеляється Велика Тиша.

Я міг годинами слухати звуки світу — різноманітні й прекрасні, а потім “відпускав” Себе і “падав” у неї — у тишу. І там Я “прозрівав”: Я міг бачити світлу прозорість тиші, чути її безмовність. Я міг вільно і безтурботно плавати в ній, опускаючись у самісінькі її Глибини… І поступово Велика Тиша ставала Моїм домом…

Звідти Я побачив, що всі звуки світу ніби творить Велика Тиша. Я бачив, як її подих наповнює зсередини всі форми життя — і вони звучать як злагоджений хор різноманітних музичних інструментів. Звуки, як квіти, розпускаються на миті у вічності Великої Тиші…

— Чому Ти світ саме слухав? Ти народився сліпим?

— Це, звичайно, була б гарна версія… Ні, Я був видючим. Але ж хтось народжується художником, а хтось — музикантом. Хтось — бачить, а хтось — чує світ. Я — чув.

До речі, для початківців набагато корисніше саме слухати простір навколо. Слухаючи, можна охопити набагато більший простір, можна почути навіть те, що неможливо побачити.

Хто навчиться слухати, той коли-небудь зможе стати Майстром Тиші.

Тиша дарує спокій.

Тиша має властивість наповнюватися тобою.

Тиша — в кінцевому підсумку вивчення і пізнання її — виявляється заповненою тобою і Богом…

Через цей прийом Аллах пропонує пізнавати Себе.

— Але Ти упускаєш принципово важливий момент: що тишу треба слухати не вухами, які на голові, а слухом духовного серця…

— Так, ти правильно розумієш. Але адже саме про це Я сказав на самому початку...

Розвивав анахату Я, насправді, раніше: ще до того, як “прибув” у втілення до арабів. А до цього Я був одним із перших християн-ісіхастів*. І вчився слухати тишу — уже тоді…

Більше того, оскільки Я до арабського втілення, поки ще не був втілений, уже був досить розвиненою душею, то Я Сам вибирав, де саме Мені втілитися. І Я став не кочівником-скотарем, а розмістив Сам Себе в оазис.

Персикові дерева серед фінікових пальм, пшеничні поля і маса інших земних благ... — це дозволило Мені, зокрема, адекватно харчуватися. А це є необхідною умовою для того, щоб зберігати і продовжувати розвивати найкращі з душевних якостей. Це кожний з вас прекрасно знає: адже цю інформацію ваш Майстер одержав колись від Мене...

… Так Я тоді почав Своє служіння на Аравійському півострові. Серед піщаних просторів Аравії Я повинен був створити ще одне вогнище духовності на Землі.

… На Заході люди живуть по-іншому, не так, як ми жили там. В Аравії більшість людей жила вільними кочівниками, не прив’язаними до певного місця проживання. Вони пасли худобу і кочували з місця на місце зі своїми чередами. Такий спосіб життя робив їх вільнішими в порівнянні з людьми західного типу. Вони менш охоче визнавали чиюсь владу над собою, для них була далекою сама ідея про те, що влада в їхній землі може належати... якійсь конкретній людині...

Щоб змусити їх слухати Мене, Я повинен був зацікавити їх чимось, запропонувати їм ідею, яка б захопила їхні вільні уми.

Я захопив їх ідеями про Вищу Справедливість. Я навчав їх просуванню шляхом добра до Вищого, Яке персоніфікує Вищу Справедливість.

Вище є джерелом усіх ідеалів, початком будь-якої чесноти. Вище не залежить ні від чого і ні від кого, Воно нікому не підвладне, а тому є Основою істинної справедливості.

Вища Справедливість, учив Я, завжди восторжествує. І навіть, якщо десь серед людей і діється несправедливість, вона не може тривати вічно. Вище поставить їй межу і розсудить: що було справедливо, а що — ні.

Вище сяє як Сонце, говорив Я. У Його Світлі все обов’язково постане у своїй істинній природі. Тому ніякі хитрування людей не допоможуть подати неправду у вигляді правди, коли вона опиниться на суді Вищого.

Я вчив не мстити кривдникам, не шукати злодія, щоб покарати його і повернути украдене. Я вчив не судити інших, оскільки такий суд буде лише ілюзією справедливості: лише Вище може судити справедливо — і у свій час Воно розсудить усіх і все. Я говорив, що ніякий суд на Землі не може судити від імені Вищого і ніякий правитель не вправі оголошувати, що його суд — суд від Вищого. Я вчив не засуджувати інших, не відволікатися на помсту та образи — від прагнення до пізнання Вищого. Праведне, спрямоване до Вищого розвинене духовне серце зможе безпосередньо слухати Вищу Справедливість — і тоді така людина житиме за Її законами і під Її захистом.

… Але найсокровенніше, як Я тоді пояснював, — лише воно одне відкриває ворота в Обитель Аллаха — це те, що таке чакра анахата, як її освоювати, розвиваючись у ній, і як навчитися її залишати, щоб знайти собі новий Дім — Житло Аллаха. Все це Я вже мав честь вам усім показати за всі минулі роки, коли Я брав участь у роботі нашої спільної Школи — Школи Аллаха, Школи Творця. І тепер ваші знання — через ваші тіла — Я поширюю по всій Землі.

— Але чи не розповіси Ти докладніше про Своє дитинство в останньому втіленні? Це мало б велике значення з погляду педагогіки: як виховувати дітей, щоб забезпечувати оптимальні умови для зростання в них значимих в еволюційному просуванні якостей?

— Добре, вмовили. Розповім докладно.

… Мій батько одного разу взяв Мене, ще маленького, в дорогу з караваном до Мекки. Це були найсильніші враження дитинства! Усвідомлення душі прокинулося! І Я став не просто дивитися навколо дитячими очима — але побачив Землю як Творіння Аллаха! Саме з цього моменту Він став для Мене реальністю!

… Якось ми зупинилися на краю плоскогір’я, з якого, як Мені здавалося, було видно всю-всю Землю! Я бачив Землю з висоти пташиного польоту!

Сходило сонце. Каравани, що розташувалися внизу в долині, були малюсінькими фігурками людей і верблюдів. Піді Мною пролітали зграї птахів, спрямовуючись удалину…

Я відчув тоді, яким є Великим Той, Хто створив усе це! Я вперше усвідомив: “Аллах Великий! Немає нікого вище Нього! Могутність Його не знає меж!”

Аллах, що створив цей світ, наповнив тоді Мою істоту чудовою радістю дотику до Його Величі!

Я складав хвалу Аллахові, Господу світів!

… Бачачи Мою захоплену прихильність Аллахові, що зростала з року в рік, батько віддав Мене в одне з перших медресе для навчання.

Це не була тільки релігійна освіта. Я мав можливість одержати спадщину багатьох століть арабської мудрості...

… Коли Я читав Коран, іноді в Мене виникало відчуття, що Сам Аллах — поруч і читає зі Мною, пояснюючи значення кожного слова...

Іноді... Я просто читав, пробігаючи очима рядки, і не відчував Його присутності...

Я звернувся з питаннями до наставників:

— Чому так відбувається?

Вони відповідали, що на те — воля Аллаха...

Тоді Я став запитувати Самого Аллаха і вивчати Себе. Я зрозумів, що, коли Моє серце переповнює Любов до Аллаха, — Він приходить, Він є поруч, Він наповнює Собою Моє серце. І тоді слова Корана звучать — як Небесні гімни!

Я почав учитися викликати в Собі стан екстазу любові до Нього, Господа світів! Груди при цьому заповнювалася теплотою, а на очах з’являлися сльози — такою була велика радість від відчуття Його, така велика була подяка Йому за Його Любов, за те, що Він — зі Мною!

Цей юнацький досвід дозволив Мені згодом уперше створити зікр: медитативний прийом, що створює поле любові і настроює всіх учасників на сприйняття Аллаха. Механізми цього Я вивчив пізніше, але тоді Я вперше в тому втіленні відчув силу медитацій з духовного серця — і Радість Аллаха стала жити в Мені!

… Я прийшов у те життя вже великою, “скристалізованою” свідомістю. Тому, якщо Я читав або говорив перед людьми, — ефект був значним: люди поринали в стан любові і відчували Бога. Бачачи цю силу в Собі, після закінчення навчання Я відправився проповідувати Вчення Аллаха, відчуваючи Його згоду на цей Мій Шлях! Я проповідував і навчав тому, що знав тоді...

… Але одного разу на цьому шляху відбулася несподівана затримка..., що багато чому навчила Мене...

Я зустрів дівчину... Вона набирала воду в глечик... Я попросив напитися. Вона дозволила... Я відчув вогонь, що охопив Мене. Мої руки наповнилися ніжністю, а губи самі почали говорити віршами... Її радісний сміх був подібний до дзюркотливого струмочка, її стан був втіленням грації... Її очі під довгими густими віями приховували глибини ніжності. Коли ж змах цих вій відкривав на мить погляд, Я бачив сяйво зірок у глибині... Я торкнувся її руки. Полум’я любові, що спалахнула в Мені, рум’янцем опромінило її щоки. Її вуста розгорнули назустріч тому почуттю, що захопило нас обох...

Я дякував Аллахові за цю любов! Я пізнав велич любові між двома людьми!

… Ми взяли шлюб, і обоє були щасливими.

… Ішов час... Я обзавівся будинком... Моє життя все більше заповнювалося “земними” турботами, і... все менше часу залишалося для Бога...

У Мене з’явилися ще дві дружини, як це було прийнято на Сході. Ще небагато — і Моє життя ввійшло б у повне підпорядкування “земним” потребам...

… І тоді Аллах послав Мені хворобу. Смерть дивилася в Мої очі й говорила, що Я не виконав те, заради чого мав намір жити, коли по закінченні медресе йшов — з Аллахом у серці — до людей...

… Я почав усвідомлювати істини про чернецтво. Я зрозумів, що служитель Аллаха завжди повинен бути повністю розкритою душею, тобто увагою і прагненням своїм, — до Нього: щоб пізнавати Його! І Я побачив, що... усвідомив це занадто пізно!…

… На носилках Мене відправили з караваном до відомого цілителя... На караван напали войовничі бедуїни... Мене вони вважали вже мертвим, інших убили...

Мене потім підібрав індус, що тримав свій шлях разом з іншим караваном... Він привіз Мене, напівмертвого, до найближчого поселення і якийсь час залишався зі Мною. Він частково зцілив Мене і потім став навчати знанню про людський організм, про чакри, меридіани... Він навчив Мене основам медитації — роботи свідомості. Від нього ж Я вперше почув про етику “беззабійного” харчування.

… З дитинства Я і так не вживав у їжу тіла вбитих тварин: Я їх жалів. Але саме порушення цього принципу того разу і спричинило найтяжку хворобу...

Я усвідомив Свої помилки, і каяття очистило душу. Методи ж роботи, яким навчив індус, дозволили Мені самостійно продовжити зцілення тіла...

Він пішов раніше, ніж Я одужав. Він сказав, що тепер Я точно впораюся Сам і що велике служіння Богові чекає Мене попереду...

… А потім Аллах заповнив Собою кожен день заново знайденого життя — життя з Ним!

Мені було дозволено доторкнутися знову до того Світла, що Я відчував у Собі колись як присутність Аллаха, — доторкнутися тепер і за межами тіла, у тій Глибині багатомірності, де живе Він!

Далі було легко. Далі Аллах міг вести Мене: тепер Я чув і сприймав Його Волю з усією ясністю!

Я поринав у Його Глибини в Його Великій Тиші! Я Його пізнавав!

Тепер Я добре бачив Його — Мого Улюбленого!

Руки душі торкалися Його Світла — і від цього яскравіше загорялося Його Сяйво в Мені!

— Вступи в Мене, поринь в Океан Світла Мого глибше! Те, що ти зараз відчуваєш, — лише поверхня Мене, іди в Мене глибше! — говорив Он.

І, сповнений благоговіння, Я поринав у Нього — і Він обіймав Мене з усіх боків! Ми зливалися! Я був тепер у Ньому, а Він був у Мені, Ми були Одним!

— О Аллаху, о Господи Мій! Як же це може бути, що Я зливаюся з Тобою і при цьому не згоряю від любові, що переповнює Мене? Як це може бути, що Я занурюю руки Свої у Твої Глибини, щоб обіймати Тебе? Як це може бути, що Мої очі душі бачать Світло Твоє, а Я залишаюся живий?! — запитував Я в екстазі любові.

— Ти тепер прекрасно знаєш, що Я — існую! І ти — коханий Мій! Того, хто так любить Мене, — Я впускаю в Мої Глибини! Я живу в ньому, а він — у Мені! — відповідав Він.

… З того моменту Я не робив більше нічого без Нього. Він був у Мені, Він проявляв Себе в усьому навколо, Він заповнював Собою все!

Я став учити людей і створювати методики наближення до Нього, пізнання Його, узагальнюючи все те краще, про що довідався за Своє життя. Це були методики Прямого Шляху, що вказуються Ним. У Мене були учні, які спрямовувалися до пізнання Вищого. Вчення поширювалося. Моїми учнями були юнаки і зрілі чоловіки... Їх ставало все більше...

— Розкажи, будь ласка, про те, як Ти навчав учнів роботі з чакрами?

— Ці прийоми вам відомі. Але розповісти про це ще раз має сенс, бо в умах багатьох людей панує велика плутанина щодо цього.

Чакр усього сім. В людини, яка успішно еволюціонує, — здорової та гармонічної — чакри розвинені і наповнені світлою та чистою енергією. У людей слабких, хворобливих або тих, хто віддає себе порокам, вони можуть бути або нерозвинені, або розвинені, але наповнені грубою темною енергією.

Чакри закладені в організмі людини Творцем. У чакрах, зокрема, народжуються емоції. Чакри — регулятори активності свідомості всередині тіла. Чакри також — це входи в глибини багатомірного всесвіту. Але, щоб увійти саме в тонкі світи, потрібно чакри розвивати, очищати і наповнювати чистим, тонким світлом. Причому цю роботу можна проводити тільки за дотримання “беззабійного” харчування та активної етичної роботи над собою.

Головною чакрою завжди була, є і буде чакра анахата. Саме з неї потрібно починати розвиток себе як свідомості.

Світло Аллаха входить у душі людей тільки через очищені і розвинені чакри.

Усього лише сім нот існує — а розмаїтості прекрасних музичних творів немає кінця! Є всього лише сім чакр — а яке багатство різних найстоншеніших станів свідомості може дарувати Світло Творця, входячи в них!

Аллах, як Великий Музикант, може грати Божественну мелодію Любові, використовуючи створений Ним “інструмент” — організм людини. Але, щоб зазвучала ця Божественна мелодія, “інструмент” повинен бути справний.

… Але Я продовжу Свою розповідь...

Якось Я послав одного з учнів у Мій колишній будинок, щоб довідатися про долю Моїх дружин. Посланець повернувся і розповів, що, одержавши звістку про Мою смерть, дві з них знову вийшли заміж, а про долю першої Моєї коханої ніхто нічого не знав з тих пір, як вона відправилася Мене шукати...

… Я багато подорожував і вчив. Потім один оазис став центром, де заснували Школу... А учні Мої розходилися звідти по світу, даруючи людям Шлях до Аллаха, що опромінюється Його Любов’ю.

Одного разу до Мене прийшла людина, яка мріяла вчитися... І коли вона підняла свої довгі вії, то в глибині її очей знайомі зірки спалахнули і подивилися на Мене. Я впізнав... її — першу кохану Мою...

— Я знала, що тільки Аллах приведе мене до Тебе! — розповідала вона. — Він сказав, що, коли Я піду шукати Його, — то зустріну і Тебе. Я думала, що це буде після смерті, коли Аллах у раї дозволяє люблячим зустрітися!… О! Який Він всемогутній, наш Господь! Не сміла я навіть припустити, що раніше смерті побачу Тебе! Дозволь мені залишитися й учитися тому, чому Ти учиш!

Великою була Моя радість! Задум Аллаха був прекрасний! Я просив її змінити чоловічий одяг: адже ніколи Аллах не забороняв жінкам пізнавати Його Любов!

Вона стала першою Моєю ученицею. І теж пізнала Його в усій повноті!

Вона писала прекрасні вірші, присвячені Великому Коханому. Вона допомогла дуже багатьом побачити, що Бог наближає до Себе не за принципом статі, а за спрямованістю серця. І жіночі серця, із властивими їм ніжністю та тонкістю, здатні наближатися до Небесного Коханого і зливатися з Ним навіть скоріше, ніж чоловічі. А за порогом Його Любові, Що розчиняє в Собі — і чоловіки, і жінки однаково стають із Ним як Одне!

… Я не називаю імен — ні Мого, ні Її — щоб ніхто з тих, хто поклоняються лише іменам, не почали поклонятися іменам нашим...

— Що б Ти хотів передати через нас іншим людям?

— Бог готовий говорити в душі кожної людини. І кожний тоді може і повинен слухати!

Але Він починає говорити тільки тоді, коли розкриті “вуха” духовного серця, а не ті, що виросли на голові.

 

Зміст