Зміст

Петро

— Розкажи, будь ласка, про Своє життя. Ти вже говорив нам, що втілювався востаннє в Росії в “радянський” час. Але знайти людей, здатних умістити серйозні знання про Бога, — і зараз досить важко, а тоді в країні тотального атеїзму це було ще важче...

— Так, тоді Я не зумів ні до кого “достукатися”.

— Розкажи, будь ласка, докладніше, як Ти Сам зустрівся з Богом? Із чого все почалося?

— Народився Я в Рибінську, на березі Волги. Вдосвіта любив зустрічати світанок на березі, розливався свідомістю над плесом, заповнював Собою простір сонячного світла, обіймав руками духовного серця і любив усе живе.

Ще в дитинстві Я дуже любив читати. Я просто “поглинав” книги, що потрапляли Мені в руки. Їх Мені завжди не вистачало.

… Одного разу ми — юні піонери — збирали макулатуру. Книга без обкладинки і з пожовклим від часу папером раптом майже “обпалила” Мені руки. Це було дореволюційне видання Бгаґавад-Ґіти. Я сховав її за пазуху...

Удома Я з трудом читав незрозумілі Мені тоді рядки... Я майже нічого не розумів, але не міг відірватися. Так Я вперше довідався, що існує Щось, про що Мені ніхто не розповідав, про що не писали в підручниках і не говорили по радіо... Я відчув Велику Таємницю за цими рядками — і повинен був її розгадати...

… Потрібно бути Всемогутнім Крішною, щоб у ті часи в руки хлопчика могла потрапити Бгаґавад-Ґіта!...

А Мій Крішна знайшов Мене! Він знайшов Мене в провінційному місті, де червоні полотнища транспарантів і гасел прикривали відсутність... внутрішнього вмісту.

… У попередньому втіленні Я був відданим послідовником Господа Крішни.

Нескінченна Любов Крішни — Люблячого Отця, Що — життя за життям — веде до Себе Своїх дітей! Веде — доти, доки любов відданого послідовника й Любов Бога не зливаються в Єдності…

Мій Шлях дуже схожий на ваш. Додам лише, що в тому втіленні Я жив у північно-східній частині Індії, і все життя завзято трудився, розвиваючи Себе як свідомість: ростив духовне серце. Я працював у традиції Крішни, осягав Його Божественну йогу. У Мене був мудрий друг, і Я вважав його Своїм гуру. Ми вели усамітнене життя і, ведені Крішною, присвячували увесь час медитаціям заради пізнання Творця, а також вивченню й виконанню Вчення Крішни, що Він залишив людям через Бгаґавад-Ґіту.

Крішна не залишив Мене і в наступному земному житті.

… У Рибінську Я закінчив школу і переді Мною постало питання: як будувати далі Своє життя? Моє життя вже було наповнено Богом: Я точно знав, що Бог є, що Він — Живий, що Він — Світло і Любов. Але люди навколо Мене не просто не знали нічого про Бога, але й зовсім не хотіли нічого знати! У Мене було відчуття, що ми — з різних світів, і що Мій світ, де є Бог, існує паралельно їхньому світові, в якому Його немає. Я дуже хотів з’єднати ці “світи” і вирішив учитися далі.

Я поїхав для продовження освіти до Москви і вступив там на історичний факультет університету. Паралельно самостійно вивчав філософію та історію релігії, дуже багато часу проводив у бібліотеках, працював в архівах.

Після закінчення навчання був направлений на роботу в історико-художній музей міста Рибінська. Незабаром Я очолив його, взявши на Себе всю відповідальність за цю роботу.

Я, як і раніше, не залишав надій достукатися до людей, впустити в їхні душі світло знань про Бога, пробити стіну з мороку невір’я — у Буття Бога. Це було неймовірно важко в радянській атеїстичній Росії, де державна установка — “Бога немає!” — приймалася більшістю як норма життя, не викликаючи сумнівів. Так було зручно управляти натовпом — тим, хто стояв біля керма. І вони підмінювали Бога та істинний сенс життя — комуністичною партією і її ідеологією штучного “ощасливлювання” всіх народів шляхом обіцянок “побудови соціалізму і комунізму в усьому світі”. Було це зручно і юрбам людей: жити — не замислюючись, жити — не відповідаючи перед Богом за свої вчинки...

У музеї Я влаштовував лекції з історії, майстерно вплітаючи в них історію релігії і ті знання про Бога, якими Сам володів. Адже відкрито говорити про Бога не можна було. Я намагався навчити людей хоча б ставити перед собою запитання: “Навіщо я живу? А чи є Бог? Що таке любов?...”.

Я також дуже хотів знайти однодумців — людей, здатних умістити в себе знання про Бога. Але, на жаль, усі Мої спроби говорити про це зустрічалися нерозумінням і неприйняттям, а то й глузуваннями, знущаннями.

Я вже й не сподівався кого-небудь знайти, та от зустрів дівчину, яка, на Моє велике здивування,... розуміла Мене! Вона стала Моєю дружиною, однодумцем і єдиною ученицею.

Я багато їздив у справах музею по Росії, спілкувався з різними людьми й учився життя, спостерігаючи і вивчаючи психологію різних груп людей. Я жив — немов у музеї. В епоху панування КПРС “експонатів” вистачало, переважно зустрічалися унікальні екземпляри перекручених людських душ! Я розумів, що причина цього — в повній відсутності Бога в житті людей! Але Мої лекції-проповіді не змогли проломити стіну атеїстичного мороку та неуцтва.

За таку діяльність із роботи Мене звільнили “за власним бажанням”, а в КДБ завели справу.

Ми з дружиною переїхали в село і жили на її маленьку зарплату вчительки: вона в місцевій школі викладала предмети початкових класів. Мене ж на роботу тепер ніде не брали: відмовляли під різними приводами... І Я залишив ці спроби.

Виживати допомагав ліс: збирали і заготовляли гриби, ягоди, різні трави. Був і невеликий город.

Але не матеріальні труднощі мучили Мене: Я звик задовольнятися лише найнеобхіднішим. Мене мучило те, що Я не міг донести Світло Бога до людей: ніхто довкола цього не хотів!

Тоді Я всі сили душі спрямував тільки на з’єднання з Ним. Я медитував майже увесь час. Я поринав свідомістю в Глибини Творця, у Його Найчистіше Світло, зливався й розчинявся в Його Ніжному Спокої.

І чим більше мороку було зовні від Мене — тим сильніше Я любив Його. Я поринав усе глибше в Серце Бога і зростався з Ним. Ще Я допомагав дружині: учив її тому, що знав Сам: учив пізнавати Бога.

Вона була прекрасною людиною: доброю, щирою, працелюбною, ніжною і люблячою. Ми ідеально підходили одне одному. Гармонія і взаєморозуміння панували в нашій сім’ї.

Своїх дітей у нас не було, але дітлахи, яких учила дружина в школі, були частими гостями в нашому домі. І ми намагалися вкласти в дитячі душі основні істини про добро і любов до всіх живих істот.

Напевно, хтось із батьків не витримав “вантажу любові і добра” у своїй дитині і написав донос...

Мене “забрали” вночі — тихо, без пред’явлення обвинувачення, привезли в катівню КДБ. І так само тихо і швидко, поспіхом сфабрикували якусь неправду, аби Мене звинуватити, потім неофіційно розстріляли.

Я прийняв смерть спокійно, перебуваючи в повному Злитті із Творцем, Якого любив більше Свого земного життя.

Єдине, про що Я шкодував тоді, це те, що так мало встиг зробити для Нього...

— Петре, ми були б раді почути від Тебе поради про те, що ще нам треба зробити, щоб самим стати кращими.

— Перше — треба полишити всі устремління індивідуальних “я”, які ще залишилися, бо це вже більше не може сприяти Зрощенню зі Мною. Вдумайся! Розумієш?

Спробуй, наприклад, глянути на свій звичний спосіб життя зі стану Вищого “Я”: що в ньому узгоджується з життям у Вищому “Я”, а що потрібно змінити?

Переглянь свій спосіб життя саме зі стану Вищого “Я”. Ти не повинен більше жити як індивідуальне “я” — навіть величезне, правильне і чисте! Твоє життя повинно стати повністю вираженням Буття тільки Вищого “Я”!

Тепер ти розумієш, що саме ви повинні ще встигнути зробити за цих життів на Землі?

Зміст