Зміст

Карас

— Я народився востаннє на території колишньої Ассирії. Підлітком служив при храмі, де поклонялися Сонцю як праотцю всього. Щоранку ми проводили богослужіння при сході Сонця, зустрічаючи його появу з-за обрію.

У цих богослужіннях Я прислужував жерцеві, що їх проводив. Але Я не приймав щиро цю віру, та й не намагався розібратися розумом у її постулатах. Для Мене ця віра із властивими їй богослужіннями була просто частиною сформованих щоденних підвалин життя тих людей, серед яких протікало Моє дитинство.

… Але одного разу у звичному для Мене перебігу подій виникло щось нове — у нас з’явився чужоземець. Його цікавили рукописи, що містять релігійні — саме езотеричні — знання. Заради пошуку й збору таких знань він і подорожував.

Він був прийнятий з повагою. Під час застілля відбулася бесіда його з жерцями. Він розпитував жерців про місцеву віру, а також розповідав про свої погляди і про віру, що сповідується у тих краях, звідки він прибув.

Я, як служник, мав можливість сидіти поблизу і слухати цю бесіду. Його розповідь захопила Мене. На відміну від наших жерців, він не був догматиком, який сліпо наслідував віру, що дісталася від предків. Він не боявся порівнювати різні погляди, піддавати щось сумніву, робити самостійні висновки. У його вірі й у ньому самому було щось живе — у порівнянні з місцевими жерцями.

Почута бесіда зародила в Мені щирий інтерес до знань і практиків тієї традиції, про яку він розповідав. Мені дуже сильно захотілося піти за ним — щоб одержати всі ці знання. Я умовив його взяти Мене із собою як слугу.

Так я потрапив до суфіїв...

… Найголовніше, що “трапилося” зі Мною на початковому етапі навчання в суфіїв — це розкриття духовного серця. Я став жити серцем — і увесь світ для Мене зовсім змінився! Все Моє життя наповнилося любов’ю, якої Я не знав раніше!

Для розкриття духовного серця в суфізмі застосовувався прийом, схожий з тим, що використовували в той час і християни-ісіхасти. Треба було, залишивши всі інші думки, повторювати — з любов’ю до Аллаха — молитву, що кличе Аллаха у своє духовне серце. І в грудній клітці, у чакрі анахаті, через якийсь час з’являлося відчуття зростаючого блаженства, що свідчить про те, що Аллах молитву прийняв.

Пізнавши і потім закріпивши цей стан, мюрид* міг уже саме жити в ньому, а не тільки зазнавати його під час молитви.

Потім мюрида вчили, що, оскільки Аллах великий, — то й любов до Нього повинна бути великою.

Причому, якщо любов до Аллаха росте, то з якогось моменту їй уже не вміститися в людській грудній клітці. Тоді любов цілком природно виходить, виливає за межі грудної клітки. Допомогти тут також міг прийом розштовхування руками свідомості стінок анахати зсередини — щоб уперше відчути себе як серце-любов розмірами, більшими за тіло.

Мюрида вчили розливатися любов’ю якомога ширше: Аллах є скрізь, тому й любити Його потрібно в усьому просторі навколо!

Розливаючись так любов’ю і живучи в цьому стані, мюрид поступово відвикав відчувати себе тілом.

Він жив тепер любов’ю до Аллаха, і відчуття буття Аллаха в усьому поступово витісняло відчуття буття власного окремого “я”.

І коли окреме “я” зникало зовсім — залишався лише Аллах.

… Але ми навчалися не тільки медитації. В суфізмі існує правило: мюрид у процесі свого навчання повинен розвиватися за багатьма напрямами, у т.ч. осягати те мирське ремесло, яким володіє його шейх. Потрапивши в дім Майстра, Я почав навчатися мистецтву килимарства.

Килими, створені Моїм Майстром, високо цінувалися городянами. Вважалося, що килим, куплений у нашій майстерні, приносить у дім щастя і радість. Ці килими справді мали таку чарівну силу, бо створювалися Майстром як янтри.

Спочатку Я, як і інші учні, освоював саму техніку килимарства. А потім ми стали практикуватися в ремеслі, повторюючи візерунки, створені Майстром.

Я любив подовгу залишатися в майстерні і спостерігати за Його роботою. Для нього килимарство було не просто ремеслом: Він не ткав, Він творив килими! Я бачив, як мистецьки Майстер добирає кольори ниток, перебираючи безліч відтінків золотого, бордового, ніжно-блакитного... Кожний створений Ним килим був... освідченням у коханні Творцеві! Здавалося, Він ткав любов...

Я намагався копіювати Його і подовгу засиджувався в майстерні за роботою.

… Якось увечері Я помітив, що Майстер стоїть за Моєю спиною і спостерігає, як Я працюю. Я зніяковів...

— Ти намагаєшся розумом складати любов... Але ж вона живе в серце! Запали в серці любов до Аллаха — і тоді руки без утоми творитимуть красу на славу Аллаха!

… Я дослухався настанов Майстра, і в Моїх килимах зажевріла любов. Але все-таки Мої роботи були зовсім не схожі на килими Майстра. Я тоді попросив у Нього поради, і Він сказав:

— Твої килими — гарні. Але істинна Краса живе глибше. У глибині розширеного духовного серця Ти знайдеш невичерпне Джерело Краси! Там — живуть дзвінкі фарби радості! Нитки, що беруть початок у глибинах розвиненого духовного серця, переливаються всіма відтінками любові! Картини, побачені там, живими квітами розпустяться і весняними птахами заспівають на твоєму килимі! Роби так — і тоді Сам Аллах твоїми руками творитиме Красу на славу Свою!

Навчання килимарству тепер для Мене дуже гармонійно стало поєднуватися з навчанням медитації. Щоразу, створюючи килим, потрібно було з’єднувати свої руки свідомості з тією глибиною, що була освоєна, — і з цієї глибини творити. І тоді глибинне Світло, з яким була з’єднана свідомість, переломлювалося на рукотворну красу.

Звичайно, далеко не всі учні ставали Майстрами. Більшість здатна була освоїти лише саме ремесло килимарства. Навчання було побудовано так, що не кожен міг здогадатися, у чому полягає істинна майстерність, у чому його секрет. Але той, хто розгадував цей секрет, піднімався на наступний щабель, перетворюючи ремесло килимарства на мистецтво килимотворчості…

— Вибач, будь ласка, Карасе: Твій опис методів збагнення Аллаха для мене не є достатнім. Якщо іти шляхом, що Ти описав, то мюриди, швидше за все, не знаходили Обитель Творця, але “кристалізували” свідомості в тому кожному з еонів багатомірного простору, що був для кожного з них на той час найзручніший, найзвичніший для перебування в ньому. Для того ж, щоб пізнати Творця, потрібні методи стоншення свідомості і хоча б загальні уявлення про багатомірну структуру простору і способи перетинання меж між ними. Адже Творець — це Щонайнайтонша зі всіх свідомостей!…

— Так, ти маєш рацію. І Я хотів сказати про це дещо пізніше.

Так, стоншення свідомостей і не може відбуватися на тлі “забійного”* харчування.

Також ти абсолютно маєш рацію в тому, що контроль своїх емоційних станів — з категоричною відмовою від будь-яких грубих проявів свідомості! — є невід’ємною частиною будь-яких духовних здобутків.

Також — краса Світобудови, нашого загального дому, створеного Аллахом! Співналаштування з цією красою, що відбиває і красу Творця, — все це теж практикувалося.

І ті учні, які це не могли відразу “взяти”, — з інтенсивного навчання виключалися, їх переводили ніби “на другий план”. І вони, за їхнім бажанням, при Школі залишалися, і їм доручалися різні господарські справи. В суфізмі це називається “стоянка”. Вона може займати роки. Потім ті учні знову підключалися до езотеричних практиків, якщо того бажали і якщо на те була Воля Аллаха.

Але Я ще не сказав про найголовніше.

Мій Майстер був справжнім шейхом, що знає мистецтво виховання... Але була в Моєму житті й ще одна велика подія, Мій Майстер, коли визнав Мене готовим, привів Мене до Божественного Імама...

… Ви ж йшли інакше... При вас не було втіленого Аллаха... Ви — самі собі шлях “пробивали”... Задум Наш тут був саме в тому, щоб ти зміг зібрати саме вичерпну сукупність духовних знань...

Але буває й інакше… — коли духовний шлях з усією яскравою очевидністю вказує, як одного разу висловився Месія Іса*, Лоза — втілений Представник Аллаха, втілена Частина Творця.

… Я хотів би тепер сказати про Великого Вчителя — Божественного Імама.

Це був чудесний дарунок Аллаха: бачити Його, Що втілився в тіло!

Любов, до Того, Хто став Одне з Аллахом, — не знає кінця і не має меж!

Я бачив Прояв Аллаха на Землі! Я бачив Сина Єдиного, що надяг плоть, але не став плоттю!

Я знав тепер, що Коханий Господь — досяжний, що можливе розчинення у Всемогутньому! Тому що бачив це, проявлене через Учителя.

Достатньо було Йому торкнутися серця, спрямованого до Аллаха, — і воно спалахувало, як олія в лампі, вогнем, що випромінює Світло Любові!

Він учив: серце, наповнене Любов’ю, не має дна. І пропонував поринати в Його власну Бездонність…

Зміст