Зміст

Божественний Імператор давньої Японії

— Я був колись ще першим імператором Японії. І потім втілювався там не один раз...

В останньому Моєму втіленні Я народився в імператорській сім’ї. З дитинства Моє життя було підпорядковане одному призначенню — стати Імператором. Не просто монархом — звичайною людиною, якій волею долі дісталася вища влада в країні і який може користуватися нею, щоб жити за рахунок підданих у задоволеннях і розкоші. Ні, Я повинен був стати Божественним Імператором, тобто уособленням Досконалості для Свого народу.

У багатьох людей у Моїй країні була важка доля, в житті їм випала важка робота. Але серед усіх їх Моя робота була не легшою.

Ті якості воїна, які повинен був виховувати в собі самурай, та чесність і слідування обов’язку, яких повинен був дотримуватися державний чиновник, та праведність, до якої повинен був прагнути будь-який пересічний громадянин, — цим повинен був бути Сам Імператор. І Він не міг хоч у чомусь оступитися, хоч у чомусь бути меншим, ніж Досконалість, — адже Він повинен був бути Божественним.

Так, Моє життя не було життям простого смертного: ті ідеальні якості, до яких люди прагнуть роками і яких багато хто з них так і не досягає через потакання своїм слабкостям і різним “земним” бажанням, — ті ідеальні якості Я повинен був виявляти Своїм життям щохвилини! І Я не міг дозволити Собі ні миті слабкості, в яку багато інших людей занурені переважну частину їхніх життів.

Імператор жив не заради Себе — Він жив заради народу. Він присвячував життя Своєму народові, демонструючи йому зразок бездоганності.

Таке завдання, поставлене переді Мною долею, природно зробило Мене людиною, для якої не існувало особистих турбот, у якої не було особистого життя, але яка живе турботами про життя всіх довірених їй людей. Адже сенс існування Імператора — бути для людей вищим ідеалом!

… Так Я прожив Своє життя і таким пішов з нього — не маленькою “пересічною” душею, зануреною у свої особисті проблеми, а великим “Я”, розлитим усюди і таким, що піклується про всіх.

— Але розкажи, будь ласка, про ті методи і прийоми, яким Тебе навчали у Твої молоді роки, щоб Ти став саме Божественним Імператором!

— Так і ти, і всі ви їх прекрасно знаєте! Це і є ті методи і прийоми, яким Я і Ми вас навчали!…

Утім... Я можу розповісти про те, як Мене виховували в ранньому дитинстві...

Хоча Я прийшов уже зі стану Божественності, але навіть Божественній Свідомості необхідний час, щоб, втілившись, з’єднати Божественне усвідомлення — з тілом, що зростає і розвивається.

Тоді у Мене — хлопчика-імператора — було два мудрих Наставники.

Один із Них навчав Мене читанню і писемності, історії і медитації. Він також учив Мене спокою розуму і ясності і широті спокою свідомості, у якій кожна думка повинна з’єднуватися з Волею і Силою, з Мудрістю і Красою.

Він показував, як краса кількох слів, з’єднаних у гармонії, народжує образи, які потім живуть у століттях як вірші.

Або, як усього кілька ієрогліфів, написаних на чистому аркуші, можуть містити в собі великий зміст закону і змінити долі країни та людей.

Або, як думка, викладена на фоні спокою розуму і свідомості, може нести в собі Силу Наміру Творця.

Він учив Мене мислити, з’єднуючи Свідомість із розумом тіла: роблячи мозок старанним інструментом, що сприймає і відтворює у фізичний світ Божественну Мудрість.

Інший Мій Наставник учив Мене вищому мистецтву військової доблесті. Він був самураєм, одним із найвідданіших підданих Мого батька. Саме Його тренування дозволили Божественній Свідомості з’єднатися з кожною клітинкою Мого фізичного тіла так, щоб саме Свідомість могла управляти рухами тіла, роблячи їх або повільними, або блискавичними, подібними до змаху меча або кидка стріли, пущеної з лука.

Він навчив Мене — на фоні найглибшого спокою — відчувати до найменшої миті той момент, коли потрібно діяти.

Мені не було необхідності в Моєму житті вміти володіти мечем. Але навички цього мистецтва навчили знати той момент, коли Мої Сила і Воля з’єднуються в Божественному Намірі і виявляють бездоганну дію. Це — мистецтво Наміру, коли Воля Творця проявляє Себе на фоні абсолютного спокою і в абсолютно точно заданий момент часу.

Обоє Наставників мали велику мужність, але вчили Мене смиренності.

Ніхто, крім Них, не мав права наносити удари майбутньому Імператорові. Обоє Вони знали, що достатньо було Мені захотіти, — і кожний з Них поплатився б життям за свою суворість. Але Вони обоє мали мужність наносити Мені удари доти, доки не переконалися в з’єднанні Моєї Божественної Свідомості з Моїм фізичним тілом...

Їхнє мистецтво виховання було великою Майстерністю!

Зміст